Розділ 2. Удар блискавкою (a)

З усіх своїх значних досягнень Ентоні Сікоріа особливо пишається головуванням на семінарі для лікарів на тему «Протиріччя в хірургічних операціях на поперековому відділі хребта» і опублікованими статтями з питань хірургії. Він – науковець, хірург-ортопед, він очолює підрозділ медичного персоналу та підрозділ ортопедії у державній лікарні Нью-Йорка, і, до того часу, поки його смертельно не вразила блискавка, він вважав, що стане на шлях переважно академічного життя, швидше за все, очоливши факультет в університеті.

Я шукаю доктора Сікоріа на багатолюдній конференції, присвяченій досвіду смерті, почасти тому, що він, на відміну від Пем Рейнолдс Лоурі, досі живий: це завжди плюс, і не тільки для Сікоріа, але й для мене; живі завжди стають у нагоді, коли намагаєшся отримати інформацію про такі несподівані переживання, як спогади про смерть. Досвід смерті, як виявляється, зовсім не демократичний: лише 4–15% опитаних у західних країнах стверджують, що в них був досвід смерті (коливання у відсотках залежить як від країни, так і від дослідника), але навіть ці відсотки є проблематичними, оскільки значне число мандрівників по смерті, з різних причин, ні з ким не бажають обговорювати свої спогади. Але доктор Сікоріа не проти їх обговорити.

Але я також розшукую його через те, що фізично й емоційно Тоні Сікоріа є повною протилежністю Пем Рейнолдс Лоурі: він схожий на великого ведмедя, він намертво зафіксований у щоденній діяльності, він не здатен розуміти внутрішні думки інших людей і зовсім байдужий до музики; але це все було до того моменту, поки він не помер. Крім того, він лікар, який має справу з матеріальним, відчутним, виліковним та невиліковним аспектом усіх нас. Лікарі, зрештою, - це люди, які витрачають неабиякий період професійного життя на боротьбу зі смертю: смерть – це ворог. Це дає надію мені – письменниці, яка має сумніви щодо країни мрій.
Але у цей момент, тримаючи в руці диктофон, я відчуваю, що ця країна мрій, все ж таки, оточила мене.

Коли ми завершуємо розмову з Тоні, в Арізоні вже восьма ранку, і приблизно три сотні членів організації IANDS (Міжнародної асоціації з вивчення навколосмертного досвіду) крутяться у фойє готелю, де проводиться з’їзд тих, хто колись був мертвим. Тут можна придбати диски з записами розповідей, кришталеві прикраси з незвичайними властивостями або спеціальні олії та екстракти, які обіцяють душевний спокій покупцю. Можна відвідати гуртки співів, які дратують мене, тому що я не люблю шумні місця, і мене лякає юрба, але також можна почути цікаві історії від розумних і кмітливих людей, розповіді, які звучать незвично або дивно, але зовсім не фантастично. Багато хто з учасників носить великі вітальні значки з написом «носій досвіду», і всі і кожний навколо нас обіймаються - так як це роблять на зборах (а ці щорічні конференції насправді є зборами), хоча, як це завжди буває на будь-яких з’їздах, в атмосферу дружелюбності, спільності, довіри, медитації, масових співів та ритму бубнів і барабанів, там клекочуть приватні чвари і звинувачення у можливому шарлатанстві.

Але доктор Сікоріа, хоча й добре спілкується з цими людьми та вливається в їхню спільноту, виглядає і діє не так, як інші. Справді, коли ми зустрічаємося з ним у годину, призначену для нашого інтерв'ю, (5:30 ранку – час, який особливо подобається хірургу), моя перша думка – Тоні Сікоріа виглядає як огрядний Зигмунд Фройд у відпустці на Гаваях: кремезний бородатий чоловік з пристойним животиком, що виступає з широкої сорочки з квітами. (На другій зустрічі, рік по тому, він так само одягнутий у широку сорочку з квітами – він, напевне, має повну шафу таких сорочок.) Він чемний, спокійний чоловік зі стриманою ерудицією; на відміну від багатьох, хто вітаються з ним на цих з’їздах, присвячених смерті, він не має ніяких особливих бажань.

Наприклад, варто відзначити, що, коли я повідомляю одного з організаторів, що пишу книгу на тему спогадів про смерть (я сподіваюся, хоча дарма, як потім з'ясовується, на знижку для участі у з’їзді, оскільки вартість досить суттєва), вона відповідає з великим роздратуванням: «Тут усі пишуть книгу. Або хочуть написати».

Всякий раз, коли я бачу доктора Сікоріа на цих зборах, він завжди перебуває понад сутичками, він просто тихо спостерігає. Він ні з ким не обіймається; він ні з ким не ворогує і не поширює плітки. Давним-давно він отримав, на додаток до свого медичного ступеня, ступінь доктора фізіології (його першими галузями знань були клітинна фізіологія та біофізика), отже якби ви запитали колишнього Тоні про те, що відбувається після смерті, він би відповів: «Я дійсно не знаю».

М’яка, але правдива відповідь, як він каже, «тому що протягом декількох років я бачив так багато смертей. Є такі речі, які просто трапляються. Ті люди бачать те, що ми часто називаємо «галюцинаціями». І вони дивляться прямо через вас і говорять із кимось ще. І замислюєшся: Нехай так. Чого саме ми не бачимо?»

І певною мірою, молодий Тоні щось таке знав. Він виріс у північній частині штату Нью-Йорк, і в підлітковому віці його сестра Джеймі вважала його «іноді черствим – людиною, що не переймається проблемами людей навколо. Він писав вірші, і часто у них ішлося про те, що він відчуває себе у пастці».

У старому будинку XVIII-го століття, де жив він і Джеймі, як кажуть вони обидва, був постійний і переважно докучливий відвідувач.

- Так, там дійсно був привид, - каже Сікоріа. – Усі в моїй сім’ї бачили його, зокрема й мій батько, який ні уві що не вірив. І мій батько якось прокинувся, а цей привид стоїть у нього в ногах біля ліжка.

- Або, наприклад, - каже хірург, - родина Сікоріа мала якусь урочисту вечерю, і чулося, як хтось обтрушує взуття і піднімається сходами «туп-туп-туп». Або було чути, як відчиняються двері, і всі, хто сидів за столом, чекали, поки хтось зайде, а ніхто не заходив. А коли я був малим, то ми з сестрою чули ці картини на стіні, і вони ніби висіли в повітрі, а потім падали вниз і зникали, так, ніби хтось проходив повз них. Отже, у своїй свідомості, я не був певен того, що коли людина помирає, то далі нічого немає, - підсумовує він. - Але я не був готовий досліджувати це глибше.

У серпні 1994 року, д-р Сікоріа, у свої 42 роки, виявив ще одну частину того, що ми не бачимо. Він був на сімейному святі недалеко від Олбані, штат Нью-Йорк, - це було зібрання родичів його дружини, зокрема там була його теща, де одного чудового дня гульвіси юрмилися на мальовничій обмеженій території. Навколо стояли грилі для барбекю, розпашілі діти (включаючи трьох дітей Тоні) бігали туди-сюди в павільйон, де відбувалися всілякі забави, і до якого вели сходи. У розпал цієї веремії доктор відклав виделку для гриля і пішов до одного із платних таксофонів, розташованих на дворі, які були поєднані з павільйоном, бо хотів зателефонувати матері. Гудок прозвучав щонайменше вісім разів, і він вирішив, що її немає вдома, і в кожному разі, мудро було б відійти від апарату якомога швидше. Бо десь на відстані він почув гуркіт грому, побачив як потемніло небо, а на деяких ділянках його освітлювали зловісні спалахи. Власне, коли він збирався повісити слухавку, то побачив саме те, про що його завжди попереджала мати: спалах блискавки вистрибнув з телефону.

Удар прийшовся прямо в обличчя – яскравий гострий удар чистої агонії та величезної сили. Це було так, ніби йому вгатив копитом кінь – настільки потужний був удар. Його відкинуло назад. І тоді сталося щось дивне. Він не знепритомнів. Але почав рухатися всупереч законам фізики.

- Раптово я зрозумів, що рухаюся вперед, - говорить він.

Він відчував, як його штовхає вперед якась невидима сила, хоча все інше, що сталося, було прекрасно видно. Ось, він бачить свою тещу: на верхній сходинці павільйону, коли блискавка вдарила вперше, вона тепер неслася вниз по цих сходах, як побачив Тоні, волаючи на допомогу. Вона була перелякана і кричала, абсолютно не зважаючи на крики Тоні.

- Гей! - кричав він, - Я тут! Я тут!

Не чуючи його благань, теща пробігла повз нього. Тоні повернув голову, і у той момент побачив своє тіло. Воно лежало на землі – нерухоме. «Чорт забирай! – сказав собі Сікоріа, - Я помер».

Але водночас він також подумав, із безпристрасністю, яка є спільною рисою для тих, хто пережив смерть: «Ті, хто є там на землі, - це лише оболонка. Отже ким би я не був зараз, я існую. І я існую завжди».

Проте, він відчував, що є ще деякі справи, які він має зробити, поки він мертвий. Можливо, востаннє побачити дітей? Він спробував піднятися по сходах до павільйону, але зробивши чотири невеликих кроки, він відчув, як у нього болять ноги. «Це не добре» - сказав собі лікар, і тільки тоді, коли він подивився вниз на своє тіло, яке боролося, щоб піднятися сходами, він зрозумів, що непритомніє. Він пригадує, що ставав «аморфним, без будь-якої форми».

І потім навіть це змінилося. Він побачив, як перетворюється на світлову кулю, круглу, блакитно-білого кольору, і якось він знав, що це згусток чистої енергії.

Саме це перетворення на світло, додає він, дозволило йому, вже на верхній сходинці, проникати через стіни павільйону, при цьому його траєкторія з якоїсь причини йшла завжди по діагоналі. Він по діагоналі пролетів кімнату, мовчки та непомітно побачивши своїх дітей, яким фарбували обличчя. «Я ніколи вже їх не побачу» - сказав собі Тоні, спостерігаючи за тим, як на їхні пухкі щічки наносять яскраві кольори. Але він не відчував ніякої особливого докору у думці про те, що він назавжди віддаляється від свого потомства. Вони були його, і він любив їх, і жив з ними та з дружиною Ніною, але всі вони тепер належали минулому. Коли він був ще живим. Амбіції, хірургія, вчені кола, головування – все це пішло геть. Крім того, за його словами, він був занадто зайнятий, випливаючи по діагоналі з кімнати, бо вже дивувався тому, що відбулося далі:

- Ось тоді стало дійсно цікаво, і все пішло скоріше, - згадує він. - Раптом, я поринув у це блакитно-біле світло, так як можна собі уявити, коли перебуваєш у кришталево чистій воді, і через неї світить сонце – ось, на що це було схоже, - каже він. Але що важливіше, він відчув те, що називає «абсолютною любов’ю».

Зараз доктор Сікоріа усвідомлює, як занадто часто і банально кажуть це сполучення – «абсолютна любов».

- Це відчуття абсолютної любові – його описують всі, - визнає він. - І ніхто не може описати його точно, тому що, я думаю, немає таких слів, які могли б це описати.

Але він бачив його в буквальному сенсі, і він наполягає на цьому. Там була сила, і він відчував її.
Він лікар, а тому знає дещо про абсолютні величини.

- У науці ми говоримо про «абсолютний нуль» - це температура, при якій ніщо не рухається, - каже він.
Дивним чином, блакитне-біле світло було також абсолютною величиною, але точно протилежною абсолютному нулю. Він відчув його як енергію, яка здатна пройти скрізь будь-що. «Можна навіть визначити його величину, - подумав собі вчений, - настільки воно реальне». Він також знав, що майже напевно та сила, те дивне блакитне світло, несе його в кудись, і куди б воно його не несло, він був радий рухатися разом із цим світлом.

Настільки ж сильно він усвідомлював те, чого не хоче. Він не хотів іти назад. Він не хотів повертатися.
І на цій думці, знову ж таки рішення було прийнято не ним. «Ніби хтось клацнув вимикач, - говорить доктор. - Я пам'ятаю, як подумки кричав: "Не відсилай мене назад!"»

- Але я повернув назад.

Розділ 1. Приходить світло (b)

Бутч Лоурі теж був здивований, коли він з'явився біля ліжка Пем, але не лише тому, що вона розповіла йому докладно про операцію, свідком якої вона аж ніяк не могла бути.

- Я усвідомлювала все ясніше, ніж будь-коли у житті, - сказала йому Пем. - Я тоді дивилася на своє тіло, і я знала, що воно моє, але мені було байдуже.

Протягом наступних днів, Бутч говорив з доктором Спетцлером про здатність дружини переказувати ті події, які вона не могла бачити або чути, і, звісно, його приголомшила розповідь хірурга. Фактично, не зважаючи на те, що спочатку він сумнівався (Бутч спочатку подумав, що, можливо, в його дружини просто були галюцинації через введені ліки – так, як це може статися в кріслі у дантиста), тепер він був переконаний. Його дружина отримала досвід смерті.

- Я не знаю, що ще це могло бути! - каже він тепер. – Я послухав доктора Спетцлера і подумав, що щось таки було. Щось таки сталося, немає абсолютно ніяких сумнівів. Я мав почути доктора Спетцлера, бо він хірург, який робить подібні операції. І робив раніше. І він каже це все – що, ну, ніяк вона не могла бачити або чути ті розмови. Він же ж має знати.

Але Бутча Лоурі вразив не тільки спогад Пем про процедури в операційній та її докладний опис хірургічних інструментів, які вона ніяк не могла бачити. Його вразили інші розповіді Пем про те, що з нею сталося, коли вона була під наркозом.

Як з'ясувалося, розповіла Пем чоловікові, були й інші, більш виразні та радісні аспекти у її досвіді: вона, за її словами, через деякий час «вискочила» зі своїх рамок у напрямку стовпа світла, який тягнув її геть від операційної та від її власного тіла, вкритого синцями та задіяного у боротьбу за життя, яке, за її відчуттями, вже було їй непотрібне і не цікавило її. Усе в її новому середовищі було надзвичайно яскравим, більш реальним, ніж сама реальність. Світло, яке вона побачила, лилося нібито від крайньої точки вихору, і вона полинула до нього з власної волі. «Це було так, як у Чарівника з країни Оз», вирішила Пем, за винятком того, що вона не оберталася у вихорі торнадо десь у Канзасі. До речі, вона побачила декого зі своїх родичів і якось відчула, що вони всі дивилися за нею.

У цьому світлі був її улюблений дядько, Джин Сексон, який колись вчив її грати на гітарі. Дядькові Джину було 39 років, коли він помер; він був великим шанувальником південних жінок і різноманітних барів. Пем дуже любила його.

І вона також чула слова своєї давно померлої бабусі – баби Мері (її в родині називали «Рі»), яка виходила заміж щонайменше сім разів, а може й більше. У свої дні Рі була скаженою жінкою, Пем її теж обожнювала. Вона зрозуміла, що Рі зможе дати певні відповіді і роз'яснення щодо нової для Пем обстановки.

«Я спитала бабусю, чи світло – це Бог», - згадувала Пем. Рі засміялася на це припущення. «Ні, дитино, - сказала Рі. - Бог – не світло. Світло виникає, коли Бог дихає». Тоді Пем зрозуміла, пояснюючи це пізніше, що вона стояла у диханні Бога.
У цьому світлі все здавалося таким переконливим, теплим і бажаним, що єдине бажання, що виникло у Пем на той момент, було рухатися або вперед, відкинувши будь-який зв'язок із брудними справами і високочастотними звуками в операційній. Але Рі втрутилася знову.

«А як же твої діти?» - запитала старенька. Тоді молодшій доньці Пем, Мішель, було лише вісім років. Двоє інших були ледь трохи старші.

Але Пем не хвилювало. «Ти знаєш, я думаю, що з дітьми все буде в порядку».

Але її давно померлі родичі, як Пем розповіла чоловікові, були непохитні. Їй не можна було залишитися з ними у світлі.

«Якщо ти увійдеш у це світло, то ти змінишся, - вони попередили її. - Ти вже ніколи не зможеш повернутися у своє тіло».
І на цьому, без секундного попередження, дядько Джин потужно штовхнув Пем. Вона побачила своє скривавлене тіло на операційному столі у холодному яскравому світлі і, здригаючись, неохоче ковзнула у нього. Для неї це тіло було чуже. «Воно таке й було: мертве... як потяг, що зійшов з рейок» - пояснила вона кілька років по тому, і її налякала сама думка про те, що доведеться відновити в ньому своє життя. Вона навіть не хотіла дивитися на нього.

«Це було схоже на те, якби я стрибнула у холодний басейн», пізніше сказала вона друзям. Коли вона прийшла до тями через декілька годин, то все ще була під респіратором. Це було холодне світло, в яке вона була змушена повернутися. Вона не мала вибору.
Подобалось їй чи ні, а вона повинна була жити.

- Коли я була мала, вона сказала мені (і це мене засмутило), вона сказала: «Я хочу піти вже зараз», - так дочка Пем, Мішель, розповідає мені про життя з матір'ю після операції. Мішель має 31 роки, зараз вона всього на чотири роки молодша за свою матір, коли тій провели операцію з блокування аневризма головного мозку, і тому вона трохи краще розуміє, що тоді відбувалося з Пем. Але лише трохи.

- А я сказала: «Мамо, якщо ти підеш зараз, то що буде з нами?», - продовжує Мішель.

На цьому Пем спинила себе. «Та ні, не зараз», зізналася вона. Але вона додала, що там, де вона була під час операції з аневризмом, «таке гарне місце, і там так добре». Пем наполягала на цьому, коли говорила зі своїми дітьми: не треба боятися смерті. Вона придумала назву для свого досвіду у клініці Барроу, коли лікарі вимкнули її мозок та розрізали череп. Вона називала це Пізнанням.

Пем ніколи не була особливо мотивована, цілеспрямована або наполеглива у своїй вірі. Батько вчив її релігії тоді, коли сім'я все ще жила у маленькому містечку, де Пем народилася - Костюшко, штат Міссісіпі (це також рідне містечко Опри Вінфрі), але після того, як її мати розлучилася і знову вийшла заміж, Пем виховували з принципами мормонів в Атланті. Але ніщо з цього, як здається, не вплинуло на неї, або, якщо і вплинуло, то не повністю. Буддизм, індуїзм – її цікавило все. «Вона читала Тору, і вона мала достатньо знань, щоб говорити про іудаїзм, - каже мені найкраща подруга Пем Гендерсон. - Я б не сказала, що вона була релігійною, але вона була дуже духовною».

Проте, після того Пізнання, яке прийшло до Пем, стало помітно, що в ній відбулися певні сильні зміни іншого характеру.

- Вона стала більш чутливою після операції – нам уже не дозволялося, а ми й не могли бути звичайними дітьми або підлітками; ми ніколи не могли брехати, бо вона завжди знала правду. - пояснює Мішель. - Ми не могли просто так утекти з дому вночі, бо вона це знала, просто знала.

Що саме знала Пем?

- Був один випадок, ми були у продуктовому магазині, в черзі, - згадує її дочка. Її мати обняла когось, якусь жінку, яку вона навіть не знала, і ця жінка «почала ридма ридати», згадує Мішель. - Я не знаю, що моя мати сказала цій жінці, але вона щось знала. У жінки були якісь труднощі, і мама про це знала. - Мішель на хвилю замовкає, розмірковуючи. - І мама про це знала, - вона повторює за хвилю.

А те, що вона обійняла ту жінку, це не засмутило дочку? – запитую я. Тому що мені цікаво, як дівчина-підліток (бо Мішель на момент зустрічі у супермаркеті була ще підлітком) дивилася на ці обійми, на таке глибоке знання чужої дилеми.

- Ну, звичайно, це мене засмутило! Було дуже незручно. Але ж це була мама. Вона знала багато речей про інших людей.
Наприклад, вона знала, продовжує її дочка, де шкільна подруга Мішель залишила свою сумочку – і немає ніякого емпіричного способу, яким би Пем могла про це дізнатися, тому що ця сумочка була на дні шафи в передпокої, яка належала ще одній дівчині, під купою верхнього одягу. Вона знала, - це розказує мені найкраща подруга Пем, що підліток, який був у комі у відділенні інтенсивної терапії лікарні міста Фенікс, де вони обидва були пацієнтами, насправді, одужає. Саме Пем підійшла до нерухомого тіла на ліжку і прошептала хлопчику у вухо: «Не знаю, як ти, а я хочу викликати доставку піци і з’їсти пару шматочків, тому що я вже не можу терпіти тут їхню їжу». І хлопчик прокинувся і усміхнувся.

Вона знала, що ще один хлопчик (він втопився, а потім його реанімували, але перед цим він надихався багато хлорованої води, яка обпекла легені) також одужає. Її просив поїхати до хлопчика у лікарню у місті Саванна її двоюрідний брат Джо Сміт. «Я бачив його матір, - згадує Сміт. - Я сказав: «Ви не заперечуєте, щоб моя двоюрідна сестра приїхала і подивилася його? Бо, можливо, вона чимось йому допоможе». І Пем взяла його руку і наказала йому прокинутися. І він прокинувся. Хлопчик прокинувся за 15 хвилин після того, як ми пішли. З ним все гаразд. Він одужав».

Утім, ця поїздка з Атланти до Савани була однією з тих нечастих екскурсій, які Пем здійснила через декілька років після операції. Перспектива навіть найменших звичайних виходів на двір тривожила її, і, як висловився її чоловік, «Ми просто припинили виходити з дому». Пем не могла терпіти виходів з дому, тому що, як каже мені її дочка Мішель, «Вона відчувала, що думають інші люди, вона відчувала їхні емоції».

- Вона стала відлюдною, - відрізає Пем Гендерсон. Вона була близькою подругою Пем Рейнольдс Лоурі, вони були нерозлучними. - Вона намагалася приховати це від людей, від людей, яких вона добре знала. Але коли вона бачила людей на вулиці, вона від них тремтіла. Вона знала, про що вони думають.

- Про що думали ці незнайомці? - питаю я.

- Я б не хотіла про це говорити, - відповідає Пем Гендерсон. - Але вона від того тремтіла.

Така підвищена чутливість до проблем і думок незнайомців не є, як я швидко дізналася, рідкістю серед тих, хто каже, що вони зберегли спогади про те, що з ними сталося за час, поки вони були мертвими. Є, очевидно, довгострокові наслідки цього досвіду, деякі благотворні, а деякі – зовсім ні. Чимало тих, хто повертається після смерті, як я незабаром виявила, заявляють, що мають здібності, недоступні для решти з нас. Єдине питання, яке я мала, коли досліджувала те, що трапилося з Пем Рейнольдс Лоурі, було: чи ці екстраординарні здібності - просто фантазія? Свого роду блакитна стрічка, яку вони самі собі пов’язали за те, що вони померли, хоч і на короткий час? Результат випадкових приступів у мозку, які, можливо, трапилися до або під час операції з зупинкою серця? Або ж, цю підвищену чутливість ми повинні сприймати серйозно і розглядати її в рамках самого досвіду?

Розділ 1. Приходить світло (а)

Влітку 1991 року у Пем Рейнолдс Лоурі, співачки з Атланти, розвилося оніміння в пальцях, і в неї почали постійно виникати сильні мігрені. Ніхто точно не знав причину оніміння: Пем постійно грала на гітарі, так що це також могло бути причиною. А мігрені, можливо, посилилися через її звичку до цигарок, яку вона так і не змогла подолати. Але вона також відчувала запаморочення крайнього ступеню, і тому Бутч Лоурі, її супутник по життю у той час, привіз її до місцевого невролога, який, після проведення комп’ютерної томографії, відразу знайшов причину цих симптомів.

Усередині черепа Пем, в основі її мозку, розвився гігантський базилярний аневризм; слабка ділянка у стінці великої артерії змусила його набрякнути подібно до повітряної кулі. Якщо цього не виправити, і, при тому, в дуже короткі терміни, аневризм, швидше за все, мав розірватися та вбити її. З іншого боку, якщо він розірветься і не вб’є її, повідомили Пем, вона, ймовірно, залишиться паралізованою на все життя. Імовірність будь-якого з цих двох сценаріїв: 90 відсотків.

- Таким чином, був вибір: щось з цим зробити, або нічого не робити і молитися. – каже мені Бутч Лоурі.

Авторці пісень було 35 років, коли їй поставили зазначений діагноз; тоді це була надзвичайно красива жінка, струнка і тендітна. Водоспад пшеничного волосся обрамляв високе чоло і витягнуте елегантне обличчя. Коли їй ще було трохи за 20, вона носила коротше волосся, яке збивала гребінцем у золоту піну. Тоді Пем була схожа на телезірку Фарру Фосетт. Насправді, у той час вона трохи підробляла моделлю і також мріяла стати зіркою у світі музики.

Але десять років по тому ці амбіції було розчавлено, вона була матір'ю трьох малолітніх дітей, і після катастрофічного першого шлюбу, в якому ці діти народилися, вона стояла на порозі другого шлюбу з Бутчем. Лоурі, який успадкував музичний видавничий бізнес від свого покійного батька, цілком відкрито говорить про роль, яку він зіграв у стримуванні амбіцій Пем. Він не дуже хотів бачити свою гарну подругу і майбутню дружину в шоу-бізнесі.

- Це важке життя, - він каже мені, коли ми зустрічаємося. - Так багато людей хочуть слави і багатства, і я бачив, дуже багато з них падають вниз.

Він – великий і добродушний, з широкими пропорціями, балакучий і легкий на підйом і віднедавна – досить багатий. Будинок, в якому він тепер живе, і який для нього вибрала Пем, також великий і має широкі пропорції, з масивними дерев'яними меблями, які візуально зменшує висота стель і розмір кімнат. Не можна уявити собі більш неймовірного чоловіка для Пем або більше неймовірного житла, яке вона могла вибрати. Насправді, вона вибрала його занадто пізно, щоб насолодитися ним. Вона так і не пожила в ньому.
На момент її страшного діагнозу Пем уже мала, про що жаліти. Але в одному відношенні їй пощастило: в неї поруч був Бутч, і він залишався з нею весь час – до, під час і після зустрічі зі смертю.

Я зустрілася з Пем майже відразу після того, як я приступила до цього проекту, і, як і більшість людей, які приходили через знайомство з нею, мене привабила не просто розповідь про те, як вона померла на операційному столі, а потім якимось чином, після реанімації, згадала з ідеальною точністю практично все, що трапилося під час її смерті: мене привабила вона сама. Мене тягнуло до Пем. Як я дізналася кілька місяців потому, такий потяг до неї не був рідкістю. Пем була не просто красивою. Вона мала хрипкий голос, м'який і тихий, як замет, але кожен склад в її словах був окреслений райдужною ясністю. Це був ідеальний голос, не тільки для співу, а й для приваблення слухачів, затягування їх у свою орбіту: члени сім'ї кажуть мені, що вона була магнітом для дітей, і чужі люди це також підтверджують. Те, що я познайомилася з Пем лише в Інтернеті, і тільки в Інтернеті (на сайті Бі-Бі-Сі є інтерв'ю з нею, де вона просто і коротко розповідає про свій досвід смерті), як я відчувала на той час, не мало значення.

Я відчувала, ніби я її знала – настільки вона була чарівна. І я також знала, що дивний випадок з Пем Рейнолдс Лоурі – це саме той випадок, про який знають усі, у якому кожну хірургічну деталь, про яку вона згадує, коли була мертва, можна перевірити (і, насправді, було перевірено). Британський психоневролог, з яким я говорила, називає її випадок «ідеальним індикатором» всіх існуючих свідоцтв того, що смерть не обов'язково означає завісу, яка швидко падає, чи миттєвий кінець п’єси. Її власний хірург одного разу заявив, що він мав 99 випадків, аналогічних її випадку, і жоден інший пацієнт не повідомив про будь-який, хоча б віддалено подібний, досвід. Матеріальне свідчення того, що Пем згадала, було точним, і ці подробиці підтверджують лікарі та родичі. Ось, що я знайшла після того, як неодноразово дослідила її випадок, так само, як це зробили люди, які знали її, врятували їй життя, і любили її: можна було сумніватися в тому, що трапилося з нею, але його не можна було відкинути. Щодо решти: подорож, яку описала Пем, і яка дала їй натяки з потойбічного, - це, звичайно, не піддається перевірці. Принаймні, поки що.

Довгий час я ігнорувала Пем Рейнолдс Лоурі, або намагалася ігнорувати, вирішивши натомість зосередитися на спогадах людей, які були ще живі, коли я зустрілася з ними, на розповідях, які ще рясніли словами. Проте, я зрозуміла, що багато з них просто не можна було порівняти з її історією.

Насправді, як я незабаром виявила, багато з тих, хто колись були мертві, говорять (тепер, коли вони знову живі й жваві та прийняті іншими попутниками у подорожі через смерть) безупинно. Не можливо відвернути від розповіді людину, яка колись була мертвою, а тепер знову жива - можливо тому, що протягом численних років багато з них відчували себе ізольованими, їхні голоси замовкали через презирство слухачів, поки вони не дізналися, що є інші, такі самі, як і вони, з аналогічними спогадами про той час, коли вони були мертві. І таких немало - як вони, зрештою, для себе виявляють.

Ті, хто повернувся із спогадами називають себе «досвідченими», і вони, як правило, відчувають, що існує непроникний кордон, величезна товста стіна між ними та рештою людства, тими, які не були мертвими. І тому в деяких випадках ви любите їх і хочете чути все більше й більше, але є також моменти (і таких моментів багато), коли вони, із своєю підтвердженою свободою говорити і говорити голосно, можуть довести вас до безумства.

Пем не була схожа на інших. У неї не було ніякої драми. Її спогади були виміряними і точними, омитими хрипким спокоєм її голосу. Я хотіла познайомитися з нею – живою чи мертвою.

Але оскільки не було ніякої можливості отримання досвіду Пем від неї самої, у лютому 2013 року я зателефонувала дорослій донці Пем, Мішель. На іншому кінці лінії я почула різкий вдих, коли пояснила, чому я дзвоню. А тоді: «Я зовсім не здивована, що ви дзвоните, - сказала Мішель. - Я очікувала чогось подібного останнім часом». Здавалося, вона була щиро вражена.

Отже, я поїхала до Атланти. І мало-помалу, коли говорила Мішель, а потім говорив Бутч, потім лікар Пем, а також її найкраща подруга, і потім її двоюрідний брат, я зрозуміла, що не було ніяких сумнівів. Пем була єдиною людиною, яка могла почати цю подорож відкриття. Бо настільки чудова була її розповідь – не тільки точний науковий виклад її першої смерті, але й деталі про те, що сталося після її першої смерті. І ніхто за межами цього замкнутого кола родичів і друзів насправді не знає, наскільки ця історія була чудова.

- Я познайомився з Пем, коли вона приїхала в неврологічний інститут Барроу у Феніксі в серпні 1991 року, в кінці довгого робочого дня, - згадує д-р Карл А. Грін. Тепер він нейрохірург у Вісконсині, а тоді, під час прийому Пем, д-р Грін був молодим ординатором у Барроу, на чотири роки молодшим від своєї пацієнтки, і, як він висловився, «одним із найнижчих хлопців на тотемному стовпі».

Але саме цей відносно скромний статус дозволив доктору Гріну регулярно навідувати Пем: у значно багатшого за досвідом хірурга Роберта Ф. Спетцлера було на це менше часу. Доктор Грін виявив, що його нова пацієнтка – «чудова людина, яка пройшла через багато чого різного». Як і доктор Спетцлер, він оглянув артеріограму мозку Пем, її МРТ і комп’ютерну томографію, та побачив, що вона мала аневризм основної артерії «величезний, просто величезний, і одним з небагатьох способів, який дозволяв ефективно впоратися з цим, була операція під назвою «зупинка серця»».

Грубо кажучи, операція «зупинка серця» у поєднанні з гіпотермією спричиняє фізіологічну смерть пацієнта. У кращому випадку це лише тимчасова смерть. Але, при цьому всьому, це смерть, яка у Пем тривала близько години. Електроенцефалограма (ЕЕГ) протягом цього часу мовчить, так само, як мовчить серце, і немає реакції стовбура мозку. Кров витягується з організму за допомогою насосної системи, але натомість в організм вводять кілька препаратів, як пояснює доктор Грін, щоб вимкнути електричну активність головного мозку і запобігти згортанню. У рот вводиться трубка, що протягується до легенів – вона являє собою канал введення різних анестезуючих препаратів, які також тримають мозок у стані сну. Пем пояснили все це до операції.

- Але вона не знала, що операція, яку їй збираються провести, є досить рідкісною при будь-якій ненормальності в мозку, каже д-р Грін. Він подумав, що його завдання – дати їй впевненість у ризикованій, але необхідній процедурі, яку вона повинна була пройти.
Чи вдалося це молодому лікарю, залишається під сумнівом.

- У ніч перед операцією, - згадує Бутч, - ми всі пішли в ресторан на обід – її брат, мати, сестра її матері і я.

У своєму номері в готелі Пем просто махнула їм, щоб вони ішли, і це засмутило Бутча.

- Бо я хотів, щоб вона поговорила, - говорить він. - Я не знав, чи буде ще шанс поговорити.

Але Пем була непохитна.

- Я хочу бути в номері, - сказала вона родичам. – Мені не хочеться говорити сьогодні.

Вона знала, що, можливо, це був останній раз, коли вона зможе взагалі думати.

Станом на 7:30 ранку наступного дня усі думки, які можна було б помітити, зникли. Пем лежала у стані, який доктор Грін називає «барбітуратна кома», ліки поступали у вени, а анестетики через трубку, яка вилася до її горла. Медичні інструменти були прикриті. Її очі змастили, а потім ретельно закрили липкою стрічкою повіки; маленькі затички, які відчутно клацали, було вставлено їй у вуха, щоб лікарі могли контролювати діяльність стовбура мозку (відому як «викликаний слуховий потенціал») і зрозуміти, коли електрична активність розпрямиться у горизонтальну лінію. Отже, на той момент, коли Пем привезли в операційну, вона була незряча, глуха і непритомна. Її тіло охолодили до 15,5°С; її кров, розведена ліками для запобігання згортанню, була викачана з організму насосом, щоб мало дати хірургу безкровне поле для роботи, хоча це було досягнуто лише після подолання певних труднощів.

- У нас проблема, в неї дуже маленькі артерії, - сказав д-ру Спетцлеру грудний хірург. Права стегнова артерія Пем не годиться. А ліва стегнова артерія, все ж таки, була досить велика, щоб можна було ввести в неї трубку обхідного серцевого насоса. Потім її голову було поголено, та частину черепної коробки було відокремлено за допомогою пили «Midas Rex». Це дозволило д-ру Спетцлеру відкрити черепну пластину та отримати доступ до мозку Пем.

- На той момент ми викачали всю кров з її організму за допомогою обхідного серцевого насоса і, таким чином, вже могли бачити все, що відбувається в судинній анатомії мозку, - каже д-р Грін. - Аневризм головного мозку – це видута подібно до кулі стінка кровоносної судини, вона має шийку і купол.

Щоб усунути великий аневризм базилярної артерії, необхідно поставити кліпс на шийці аневризму, за рахунок чого він уже не зможе наповнитися або вибухнути.

А далі – лікарі знову запустили насос, і кров Пем відновила свій звичайний рух в її організмі. Доктор Грін ще раз перевірив, глянувши у ділянку хірургічного втручання з певним задоволенням.

- Я побачив, що аневризм не наповнюється, - згадує він. – Після цього бригада хірургів поклала черепну пластину на місце, зафіксувавши її на черепі Пем за допомогою титанових мікропластин та гвинтів. Тоді запустили серце. Серце Пем довелося два рази піддати електрошоку, щоб воно запустилося. Коли процедура була нарешті закінчена, Пем зробили післяопераційну базову комп’ютерну томографію мозку, і відвезли у післяопераційну палату. Але в її кровоносній системі все ще циркулювало так багато препаратів, що її мозок ще не функціонував.

Чисто випадково Бутч Лоурі ішов коридором у лікарні саме в той момент, коли його дружину везли на каталці з операційної: «Вона була непритомна, - каже він. – Повністю непритомна».

Приблизно за 12 годин д-р Грін знову навідався до своєї пацієнтки. Її очі різко розплющилися.

- З поверненням, - сказав доктор.

Але в Пем не було часу на теревені. По-перше, як вона пояснила д-ру Гріну, вона пам’ятає чимало з того, як проходила операція. Вона змогла вийти з тіла: «Воно вискочило з моєї голови» - була її фраза, якою вона мала на увазі, що Пем, сутність Пем, дивилася на тіло. А потім, було так, що ніби вона сіла на жердинку десь над плечем доктора Спетцлера, - як вона пояснювала, - і бачила голови людей зверху, але її зір був незвичайний: він був сфокусований, набагато ясніший, ніж звичайний зір, і Пем зрозуміла, що надзвичайно чітко усвідомлює все, що відбувається; вона бачила і чула краще, ніж будь-коли в житті.

Наприклад, вона уявляла, бо їй так сказали, що череп відкриють спеціальною пилкою. Натомість, лікарі орудували якимсь дивним механічним інструментом, який видавав моторошний пронизливий звук «на ноті Ре», пригадувала Пем, і він зовсім не був схожий на пилку, а скоріше нагадував електричну зубну щітку. Декілька лез для цього інструменту, як вона помітила, знаходилися у скрині дуже схожій на старий ящик для інструментів її батька.

По-друге, Пем дуже турбувалася під час операції: що там робили лікарі, коли перевіряли її стегнову артерію й колупалися навколо стегна? Вони повинні були оперувати мозок!

По-третє, вона побачила, як її тіло підстрибнуло, так, дійсно, підстрибнуло, коли їм довелося перезапускати її серце вдруге.

І, нарешті, Пем поскаржилися, що під час операції медичний персонал слухав пісню «Hotel California» групи «Eagles», і вона вважала, що це було дуже неввічливо з їхнього боку, бо мало того, що пісня починається словами, що так званий «готель» може бути пеклом або раєм, так ще й до цього в пісні є такі рядки:

Розслабся, - сказав Чоловік з ночі, -
Ми запрограмовані приймати людей,
Ти зможеш виписатися з номера, коли схочеш,
Але ти ніколи не зможеш піти геть!

Що це означало? Пем вимагала пояснень. Що будучи під ножем хірурга, вона виписується назавжди? Що вона вже ніколи не вийде з операційної живою? Пем вважала, що, безумовно, персонал міг би підібрати менш образливу пісню.

- Знаєте що, дорогенька? Вам просто треба трохи відпочити, - сказав д-р Грін, намагаючись заспокоїти її. - Я повернуся пізніше.

Усередині себе він не міг оговтатися. Лікар не міг повірити у те, що він щойно почув. Хірургічна пилка справді була схожа на електричну зубну щітку; вона дійсно видавала пронизливий звук, і декілька лез для пилки знаходилися у скрині, що нагадувала ящик для інструментів. Одна зі стегнових артерій Пем була занадто мала, щоб підключити її до апарату штучного кровообігу, і відбулася певна дискусія, перш ніж було прийнято рішення спробувати іншу стегнову артерію. Серед музичних композицій, що їх включали лікарі, дійсно була пісня «Hotel California». І, звісно, серце – її серце – довелося перезапускати двічі.

Вона була відключена від когнітивною карти, міркував він. Її мозок мав бути мертвим. Він пішов прямо до доктора Спетцлера, начальника, белькочучи «Пем каже такі речі, які вона не повинна знати» («Скажи, що ти курив, - спочатку недовірливо пожартував Спетцлер, - бо я теж хочу таке скуштувати!»).

Ніхто не розумів, що сталося – і ніхто не розуміє донині. Пітер Фенвік, британський психоневролог, якому зараз 79, і який присвятив десятиліття дослідженням досвіду смерті, є свого роду «дідом» у цій сфері, каже категорично: «Моя точка зору така, що, коли серце зупиниться, то через 11 - 15 секунд ви знепритомнієте».

- Жодним чином, і я хочу, щоб ви надрукували це у своїй книзі великим шрифтом, після цього мозок не може обробляти інформацію, - продовжує він. - Він нічого вже не може обробляти! Є всі ознаки смерті. Немає пульсу. Немає дихання. Стовбурові рефлекси головного мозку зникли. Стовбурові рефлекси йдуть від ділянки мозку, яка запускає весь мозок. Отже, якщо стовбур мозку не працює, це означає, що кора головного мозку не може функціювати.

А якщо кора не функціює, це означає, що вся здатність мислити і будь-яка діяльність повинна зникнути. Людина, яка це зазнала на собі, - це лише оболонка, і в ній немає нічого з того, що робить нас людиною.