Розділ 3. Що таке досвід смерті? (c)

Коли ще Пім ван Ломмел був молодим кардіологом в Нідерландах, він прийняв без вагань визначення клінічної смерті з підручника: «Період втрати свідомості, викликаний нестачею кисню у мозку через зупинку кровообігу або дихання, або і кровообігу і дихання».

І тому він дуже здивувався, коли дізнався, протягом декількох років роботи в лікарні, про розповіді стосовно дванадцяти випадків досвіду клінічної смерті з числа лише п’ятдесяти пацієнтів, які пережили зупинку серця: кардіолог вирішив опитати кожного з таких пацієнтів, оскільки у ті дні дуже мало пацієнтів (таких мало й досі) були готові добровільно надавати таку інформацію. Зрештою, доктор Ван Ломмел дійшов висновку, шляхом екстраполяції, що протягом 50-річного періоду більш як 25 мільйонів чоловік в усьому світі мали такий досвід і могли б про нього повідомити.

Доктор Ван Ломмел у наш час є одним із провідних дослідників в галузі досвіду клінічної смерті, лікарем, який насправді повірив у надзвичайні розповіді про подорожі по смерті, які він чув від своїх пацієнтів, і дійшов висновку, що свідомість якимось чином продовжує існувати після смерті. Він переконаний, що ті люди, які відчули на собі ці надзвичайні події, можуть під’єднатися до думок і свідомості, які, за його словами, «зберігаються нелокально». Ця свідомість завжди і назавжди перебуває в ефірі, на його думку, не залежно від часу, відстані, простору.

Якщо саме кардіологічні хворі, як видається, є найбільш бажаними суб’єктами для дослідників смерті, і не тільки в доктора Ван Ломмела, то це тому, що вони не страждають від недостатності у декількох органах. Адже після зупинки серця кров припиняє надходити в мозок. Електрична активність припиняється протягом декількох секунд. Ті, хто повернувся до життя після зупинки серця, теоретично, не повинні бути в змозі згадати, що відбувалося в той час як вони були мертві. Їхні спогади досвіду смерті не можна списати як прості галюцинації, оскільки (і це підтвердить практично будь-який лікар) ніхто не може мати галюцинації, коли не діє мозок. Люди, які мають нестачу кисню, можуть короткий час маячити, а потім впадають у кому, і вони не здатні ні на які пізнавальні спогади взагалі. Низький рівень кисню, іншими словами, не спричиняє і не може спричинити блаженства. Низький рівень кисню також не може призводити до «усвідомлених, добре структурованих процесів мислення, міркування, пам'яті, а іноді й детального пригадування зупинки серця» (3), стверджує д-р Сем Парнія з Університету Стоуні Брук.

(3) Sam Parnia, What Happens When We Die: A Ground-breaking Study Into the Nature of Life and Death. New York: Hay House, 2007.

Звісно, низьким рівнем кисню не може пояснити те, що сталося з 44-річним чоловіком, якого знайшли в стані коми у парку в Нідерландах і який є ключовою фігурою у знаменитому дослідженні доктора Ван Ломмела. Людину занесли в машину швидкої допомоги, де їй зробили масаж серця і дефібриляцію – абсолютно безрезультатно. Після прибуття в лікарню, за словами доктора Ван Ломмела, чоловік був уже клінічно мертвим: «синій, холодний, без дихання, без глоткового рефлексу, з відсутністю артеріального тиску, відсутністю стовбурових рефлексів мозку, і без реакції очей не світло».

Для того, щоб зробити інтубацію пацієнту, медсестрі довелося вийняти його зубні протези. Вона поспішала і сховала їх у візок для перевезення хворих. Після 90-хвилинної операції пацієнт був переведений у відділення інтенсивної терапії, де він залишався в комі протягом тижня. Було дійсно мало підстав вважати, що він виживе.

Проте, через тиждень він отямився, він повністю відновив свідомість і усвідомлення (доктор Ван Ломмел називає це «дивом»), що сталося у присутності саме тієї медсестри, яка першою намагалася його реанімувати. Він також знав, що в нього пропали зубні протези.

«Ця медсестра знає, де мої зубні протези», наполягав цей сердечний пацієнт. «Так, ви були там, коли мене доставили в лікарню, і ви вийняли протези в мене з рота і поклали їх у цей візок. На ньому стояли усі ці пляшки, і там ще є шухлядка знизу, і ви туди поклали зуби»."

І, звісно, як згадує доктор ван Ломмель, «Медсестра знайшла його зубні протези в шухляді візка».

На питання, що ще він знає про те, що сталося у той час, коли він був в стані клінічної смерті, серцевий пацієнт відповів дуже конкретно: він вийшов зі свого тіла, і тому, за його словами, сам став свідком того, що лікарі і медсестри робили з ним. З висоти він спостерігав за зусиллями, яких докладали, щоб його реанімувати і, додав він, боявся, що медичний персонал припинить штучне дихання занадто рано, і тим самим не дасть йому повернутися до життя. «І це правда, що у нас були дуже негативні прогнози щодо пацієнта через дуже поганий стан здоров'я на момент прибуття в лікарню», - повідомила медсестра доктору Ван Ломмелу. «Пацієнт сказав мені, що він відчайдушно і безуспішно намагався донести до нас, що він ще живий, і що треба продовжували штучне дихання». (4)

(4) Pim van Lommel et al., “Near-Death Experience in Survivors of Cardiac Arrest: A Prospective Study in the Netherlands,” The Lancet 358, no. 9298 (December 15, 2001). Сердцевий пацієнт також сказав медсестрі, що в результаті свого досвіду він припинив боятися смерті.

Іншими словами, сьогодні смерть, чи, принаймні, наше розуміння того, чим насправді є смерть, того, що відбувається, коли вона приходить, того, що залишається в пам’яті після того, як вона приходить, того, що можна зробити і чого вже не можна зробити, - істотно відрізняється від вчорашнього розуміння смерті.

Розділ 3. Що таке досвід смерті? (b)

Насправді, саме психіатр і піонер у цій сфері, Реймонд Муді, ввів термін «передсмертний досвід» і проклав подальший шлях для свого друга і колеги Брюса Грейсона. Доктор Муді є автором відомого бестселера з оптимістичною назвою «Життя після життя» - книги, яка змінила багато чого, зокрема й багато мізків. Вона являє собою збірник досвіду 150 осіб, в яких була констатована клінічну смерть або які майже померли. Вихід цієї книги відкрив шлях для потоку тисяч і тисяч подібних спогадів. Дуже швидко книга стала свого роду перепусткою для мертвих, що повернулися до життя, на те, щоб відверто заявити про себе і розповісти про подорожі по смерті так, щоб їх не вважали лунатиками. Вперше (у деяких випадках – через кілька десятиліть після смерті та повернення до життя) певне число мандрівників по смерті змогли, нарешті, сказати світові (і, що важливіше, - своїм подружжям та дітям, родичам та друзям), що вони також знали, як це – бути мертвим.

Доктор Грейсон прийшов працювати в університет Вірджинії ще в 1970-ті роки, і саме там він зустрів доктора Муді, який, до речі, розпочав свою кар'єру як філософ. Коли книга «Життя після життя» продавалась великими обсягами (три мільйони примірників тоді, і продається дотепер), Муді почав отримувати листи від тих, хто стверджував, що мав досвід, схожий з тим, який він описав. Муді радився зі своїм другом Грейсоном стосовно того, що робити з усіма цими листами.

- Отже, я почав їх читати, - згадує тепер Доктор Грейсон. - Деякі з них були від людей, які отримали свій досвід десятки років тому, і досі ніколи нікому про це не розповідали! Вони думали, що розмовляти про це немає з ким. Отже, я взяв ту коробку з листами та став їм відписувати. Я й донині це роблю. - Він називає це «досвідом». Він прожив ціле життя, досліджуючи глибокі психологічні явища з трансцендентними та містичними елементами.

Але його шлях – шлях, обраний, у цьому питанні, кількома вченими та лікарями, які вірять мертвим, що повернулися до життя, або, принаймні, досліджувати їхні розповіді, - часто є усіяний професійними пастками. Доктор Грейсон знає одного хірурга, якому його начальники звеліли не обговорювати з ним відомий випадок подорожі по смерті; він також згадує двох інших дослідників, яким було відмовлено у посаді через їхню роботу з мертвими, які повернулися до життя.

- Мені також було відмовлено, - м'яко додає д-р Грейсон. - У мене є посада тут, в університеті штату Вірджинія. Адміністрація університету не має з цим проблем, тому що я публікуюсь в авторитетних медичних журналах. Але я так і не зрозумів цього, коли я був в Університеті штату Мічиган. Це дуже поширено, тому що вони бояться, що вони матимуть репутацію університету з ненауковим підходом.

І коли я сама дзвоню до потенційних інформантів, я так само отримую досить чітке уявлення про характер та інтенсивність цього блокування у дослідженнях – насправді, цієї загрози для досліджень. Деякі лікарі говорять зі мною тільки після того, як перевірять усю інформацію про мене; інші, вчені і лікарі, яких я знаю, і які здійснили серйозну роботу в цій сфері, відмовляються навіть слово вимовити. А ще дехто хоче говорити лише на умовах анонімності.

- Вони не хочуть, щоб я про це говорив, і тому дослідження навколо смертного досвіду було зупинено, - говорить інший науковий співробітник, який побажав залишитися невідомим. Він має на увазі певну групу своїх начальників. - Вони думають, що це створить погану репутацію, бо йде врозріз з домінуючими теоріями. Вони навіть не хочуть припускати можливість того, що навколосмертний досвід може існувати.

- І в той самий час цю домінуючу точку зору дедалі більше піддають сумнівам! – продовжує вчений. - Річ у тім, що тепер є занадто багато свідоцтв, які просто не вписуються в традиційні матеріалістичні погляди.

Коли я побіжно згадую ім'я цього конкретного вченого і характер його зірваної роботи під час спілкування з Пімом ван Ломмелем, він із розумінням усміхається. Досить очевидно, що він теж був об’єктом подібного опору. Саме тому я питаю його:

- А чи відходили від вас ваші колеги, коли ви почали досліджувати свідомість після смерті?
- Постійно, - відповідає він. - Але для мене це не має значення. Я викладав у відомій лікарні на 800 ліжок – у лікарні Рейнстате, де є величезне кардіологічне відділення, і деякі з моїх колег не хотіли нічого знати про навколосмертний досвід. Але якщо ти не міняєш своїх поглядів, ти ніколи нічого не не дізнаєшся! А більшість людей таки бояться змін.

Доктор ван Ломмель є тим Галилеєм, який не розкаявся, який може обговорювати це питання з винятковою відвертістю, тому що одне з його найбільш захоплюючих наукових досліджень, в якому він був співавтором, було опубліковане в журналі «Lancet» у 2001 році під назвою «Навколосмертний досвід у пацієнтів, що вижили після зупинки серця». В усьому світі його колеги по галузі були вражені цією публікацією. До того, як це дослідження доктора Ван-Ломмела було опубліковане (пізніше на цю тему в журналі «Lancet» на цю тему також публікувалося дослідження доктора Грейсона), авторитетні медичні видання рідко згадували подорожі по смерті, але ця ситуація, імовірно, змінюється.

Хоча очевидно, вона змінюється не досить швидко.