Розділ 1. Приходить світло (c)

Насправді, Пем Рейнолдс Лоурі мала мозкові приступи – і не один раз. Я з подивом дізнаюся це від її близьких, бо про це не сказано ані в жодних джерелах про неї, ані у відео британської телевізійної компанії, що, приблизно за два тижні після тієї першої операції з базилярним аневризмом вона пройшла ще одну операцію, під час якої їй знешкодили менший аневризм. Саме під час одужання після цієї другої операції вона перенесла невеликий інсульт.

- Вона не хотіла, щоб на цьому зосереджували увагу у розповіді про її досвід, - каже мені її найкраща подруга Пем Гендерсон. - Вона перенесла інсульт і вийшла з нього неушкоджена. Вона просто вийшла з літака, без усякого там інвалідного крісла, коли вона повернулася з Фенікса. Я знаю, бо я приїхала в аеропорт забрати її.

Але, можливо, «неушкоджена» - це не зовсім точно. Доктор Грін говорить, що, хоча Пем чудово одужала після інсульту, їй, все ж таки, довелося пройти курс відновлення мовлення, перш ніж виписатися з лікарні.

Утім, протягом ще добрих п'яти років її близькі були дуже раді знову жити з тепер уже більш здоровою, хоч і відлюдною Пем: запаморочення минуло, пальці знову стали чутливі, мігрені зникли, і вона висловлювала думки з тією ж самою ніжною ясністю, яка завжди характеризувала їх. Але у 1996 році запаморочення і мігрені повернулися, і вона відчула, що їй треба припинити їздити за кермом.

- Ми ще пару разів з’їздили в Арізону до лікарів, але вони не змогли знайти чогось неврологічного, вони нічого точно не визначили, - згадує Бутч. - Вони спробували різні ліки, але вона так і не повернулася до того стану, в якому була раніше.
На той час у Пем також розвилася хронічна обструктивна хвороба легень (ХОЗЛ) – захворювання, яке прогресує і, зазвичай, призводить до смерті, бо воно утруднює дихання; його причиною часто є куріння. У тих рідкісних випадках, коли вона таки виходила з дому, каже її дочка, «Вона підходила до багатьох людей і просто шепотіла їм щось на вухо, і я собі міркувала: «ці люди думають, що моя мати хвора на голову!» (1)

(1) Члени однієї з телевізійних груп, яка займалася зйомками Пем Рейнолдс Лоурі (британська знімальна група) теж думали те саме. Насправді, вони запитали здивованого доктора Гріна: «Ви дійсно вважаєте, що вона в собі? Ви думаєте, вона при здоровому розумі?» Доктор Грін рішучо висловив свою думку: «Як на мене, вона була повністю при здоровому глузді, - каже він мені. - І саме це я й сказав знімальній групі».

Але ті, хто знав Пем, зокрема її дочка, нічого подібного не думали. Думки та емоції зовсім чужих людей, інтимні, невисловлені почуття, які вторгалися в її голову, то були огидними для неї, то робили їй боляче і доводили до безумства, - все це стало страшним тягарем, який підірвав здоров’я Пем, так само, як і інші її недуги. Доктор Грін розмовляв з Пем по телефону два рази на рік, і він чув це все від неї і співчував їй.

- Можливо, це була одна з причин, з якої в неї повернулися мігрені, - постулює він.

- Я маю на увазі, у неї не було фільтру, - продовжує доктор. – Те, що довелося пережити Пем – був такий собі двосічний меч. Благословення і прокляття. Були речі, які назавжди змінили її, і вона була приголомшена. Вона страждала духовно, тому що не знала, що з усім цим робити. Я зрозумів, що це було непросто.

Пауза.

- Можливо, це через те, що сам маю духовний досвід, - каже д-р Грін, у якого обидва діди були баптистськими служителями, - я тоді молився за Пем.

Ближче до кінця свого життя, Пем була значною мірою прикута до інвалідного візка через запаморочення і нестачу дихання. У неї розвилася депресія, і не просто через ізоляцію, нав'язану хворобою та слабке здоров’я. Вона відчувала, що була, фактично, самотня у своїх інтуїтивних здібностях, у своєму свідомому поверненні зі смерті, нав’язаної медициною.

Якщо колись Пем одягала яскраві, сміливі кольори, після повернення з лікарні вона почала носити коричневе і сіре. Усе її марнославство випарувалося разом із гордістю. «Я щодня повинна нагадувати собі про естетичний аспект, що треба добре виглядати», сказала вона через кілька років після операції. «Я знаю, що я – не тіло».

На Різдво 2005 року, вони з Бутчем поїхали у новий будинок Мішель (Мішель щойно вийшла заміж), але вона не змогла навіть зайти у вхідні двері: в неї почався приступ ще на під’їзді до дому. Вона страждала у той час на потужні, страшні судоми. В останні роки її життя всю їжу готував Бутч, і прав теж він.

- Усе, що я робив – це піклувався про неї, - каже він просто. – І я робив це охоче. Мені сподобалося обходити її. Я зробив би для неї будь-що, штовхаючи її в інвалідному візку, незважаючи ні на що.

- Їй, мабуть, це страшенно не подобалося, - кажу я Бутчу.

- Мабуть. Я думаю, вона хотіла відійти, щоб полегшити мені життя. Я саме так і думаю. Ми говорили про це. Вона багато разів казала, що прийшов час, і вона повинна піти. А я казав: «Ні, ще не прийшов». Можливо, це було егоїстично з мого боку. А вона казала: «Мені пора рухатися вперед». Вона дійсно хотіла знову побачити свого дядька; вона так сильно його любила.

- Як ви думаєте, чи дійсно досвід смерті вашої матері назавжди ускладнив її наступне життя? Саме тому вона відійшла від життя? - запитую я в Мішель.

- Я не знаю, не знаю, - відповідає Мішель. Вона дуже засмучена, і я вже жалію, що поставила їй це питання; потім вона опановує себе. – Я думаю, це підвищило її духовність, - каже Мішель. – Тому що коли вона була поруч з людиною, що вмирає, вона завжди казала: «Не бійтеся смерті. Смерть – це чудово. Ви йдете у гарне місце». «Смерть – це ілюзія, - часто казала Пем. – Смерть – це дійсно бридка брехня». - Вона підкреслювала це: не треба боятися смерті, - каже Мішель. Вперше Пем сказала це своїй доньці Мішель, коли тій було дванадцять років.

22-го травня 2010 року Пем Рейнолдс Лоурі померла – вдруге та востаннє – у лікарні Еморі в Атланті. Їй було 53 роки, і вона не шкодувала, що помирає. Вона дуже хотіла, як каже мені Бутч, ще раз побачити бабусю Рі.

- Для вас це буде дивно, - каже мені д-р Грін, - я дуже убивався за Пем, коли вона померла, але до мене також прийшло певне заспокоєння.

Коли я питаю д-ра Гріна, за що саме він молився, згадуючи Пем, його відповідь проста: «Спокій, - каже він. – Я молився за те, щоб вона знайшла спокій».

Проте, я сумніваюся, що Пем могла б знайти спокій, поки ще була жива. Багато з тих, хто пережив смерть, а потім почав жити для того, щоб аналізувати та обговорювати її, належать до груп підтримки, що збираються щомісяця. Хіба Пем ніколи не шукала когось ще, хто міг би заспокоїти її, хто мав такий самий досвід, як вона? - питаю я в Бутча.

Він намагається згадати.

- Ні, здається, ні. – каже він повільно; але пізніше він згадує людину, яку я впізнаю за описом. – Одного разу був якийсь чоловік (чи правильно я згадую?) з мотоциклом?.. Чи він розбився на мотоциклі? Чи може він любить мотоцикли? – Бутч каже, що власник мотоцикла і Пем якось одного разу зустрілися, і той чоловік також помер, а потім його повернули до життя, і він змінився.

І я думаю, що точно знаю, кого Бутч має на увазі, хоча, насправді, той чоловік, якого він згадує, ніколи не бачився з Пем Рейнолдс Лоурі. Але він дуже шкодує, що не бачився з нею, як він мені сказав. Пем Рейнолдс Лоурі, найскоріше, бачила його лише у тій самій британській телепрограмі, у якій сама брала участь.

Його звати Ентоні Сікоріа. Я читала, що Сікоріа купив собі в подарунок на 50-річний ювілей мотоцикл. Виявилося, що то була погана ідея.

Я повинна знайти його і так багато інших людей, тих, хто пережив смерть, і тих, хто хоч щось про це знає, бо вони є лікарі, дослідники, медсестри, науковці і члени родин тих, хто помер, а потім, як Пем Рейнолдс Лоурі, знову повернувся до життя. Іноді з жалем. Іноді – тому що вони відчували, що той факт, що вони були мертвими і, однак, повністю все усвідомлювали, змінив їхнє життя, і змінив їх на краще. Вони були, якщо дозволите, просвітлені смертю. І просвітлення вже ніколи їх не залишало.
Я думаю, що Пем, незважаючи на її болі та численні тяготи, була серед останніх. Смерть стала її подругою. Або вона стала подругою смерті.

- Мабуть моя мати допоможе вам, - говорить Мішель, коли я розповідаю їй про всіх інших, з ким я маю провести інтерв'ю. Вона говорить це урочисто. Вона в цьому впевнена.

Ще в лютому 2013 року, коли я робила це інтерв'ю в Атланті, я була геть не така, як Мішель, яка говорить, що вона іноді отримує сигнали від своєї матері – спалахи світла, що з’являються у затемненій спальні без усіляких пояснень, паперова серветка, що злітає над кухонним столом та рухається по ньому за повної відсутності протягу (вона надсилає мені відеокліп з цією рухомою серветкою). Насправді, я абсолютно не вірила у потойбічне життя, а в це поняття я просто вкладаю здатність думати і отримувати досвід після того, як енцефалограма розпрямляється у пряму лінію. Я також аж ніяк не вірила тим, хто стверджує, що мертві бажають спілкуватися з нами, живими. Я вважала, що з мертвими: а) було саме так – вони повністю мертві, сліпі, безпристрасні чужинці, позбавлені мови і бажань; б) все було чудово там, де вони були.

Хоча я повинна визнати, що вже тоді я мала деякі поняття і вірування, які почали проникати через масу непідтверджених свідоцтв. Не кожен самопроголошений мандрівник по смерті може бути жахливим брехуном або глибоко неврівноваженою особою, або і тим, і тим одночасно. Просто їх було вже занадто багато, і з того, що я читала і чула, багато з них аж ніякою мірою не були диваками, за винятком, звісно, їхнього досвіду смерті, який, безумовно, був дивовижею. Отже, коли я говорила з родичами Пем, а потім з її лікарем, я тоді вже вважала, що у нас абсолютно неправильне розуміння смерті, коли вона трапляється, і того, що ми можемо очікувати, коли вона приходить – ми повністю, протягом багатьох сторіч, не розуміли її це, і ми також не маємо ніякого обліку того, чому деякі люди продовжують думати, чути і бачити після смерті. Коли психоневролог Пітер Фенвік сказав мені «У випадку Пем Рейнолдс ми отримали ідеального спостерігача за тим, що відбувається... Її ввели купу ліків, анестетиків, вони спостерігали хвилі її мозку – спробуйте це пояснити!», - я, звичайно, не могла це пояснити.

Так що, можливо, саме тому, хоч я й була всередині несприйнятливою до таких відомостей, коли проводила інтерв'ю з Бутчем та Мішель стосовно деяких питань смерті, я якось без коливань чи запитань приймаю припущення Мішель про її матір. Я думаю, що, так, це досить несподіваний подарунок. Так чи інакше, Пем Рейнолдс Лоурі, хоч вона вже назавжди мертва, і їй чудово там, де вона є, допоможе мені.

Розділ 1. Приходить світло (b)

Бутч Лоурі теж був здивований, коли він з'явився біля ліжка Пем, але не лише тому, що вона розповіла йому докладно про операцію, свідком якої вона аж ніяк не могла бути.

- Я усвідомлювала все ясніше, ніж будь-коли у житті, - сказала йому Пем. - Я тоді дивилася на своє тіло, і я знала, що воно моє, але мені було байдуже.

Протягом наступних днів, Бутч говорив з доктором Спетцлером про здатність дружини переказувати ті події, які вона не могла бачити або чути, і, звісно, його приголомшила розповідь хірурга. Фактично, не зважаючи на те, що спочатку він сумнівався (Бутч спочатку подумав, що, можливо, в його дружини просто були галюцинації через введені ліки – так, як це може статися в кріслі у дантиста), тепер він був переконаний. Його дружина отримала досвід смерті.

- Я не знаю, що ще це могло бути! - каже він тепер. – Я послухав доктора Спетцлера і подумав, що щось таки було. Щось таки сталося, немає абсолютно ніяких сумнівів. Я мав почути доктора Спетцлера, бо він хірург, який робить подібні операції. І робив раніше. І він каже це все – що, ну, ніяк вона не могла бачити або чути ті розмови. Він же ж має знати.

Але Бутча Лоурі вразив не тільки спогад Пем про процедури в операційній та її докладний опис хірургічних інструментів, які вона ніяк не могла бачити. Його вразили інші розповіді Пем про те, що з нею сталося, коли вона була під наркозом.

Як з'ясувалося, розповіла Пем чоловікові, були й інші, більш виразні та радісні аспекти у її досвіді: вона, за її словами, через деякий час «вискочила» зі своїх рамок у напрямку стовпа світла, який тягнув її геть від операційної та від її власного тіла, вкритого синцями та задіяного у боротьбу за життя, яке, за її відчуттями, вже було їй непотрібне і не цікавило її. Усе в її новому середовищі було надзвичайно яскравим, більш реальним, ніж сама реальність. Світло, яке вона побачила, лилося нібито від крайньої точки вихору, і вона полинула до нього з власної волі. «Це було так, як у Чарівника з країни Оз», вирішила Пем, за винятком того, що вона не оберталася у вихорі торнадо десь у Канзасі. До речі, вона побачила декого зі своїх родичів і якось відчула, що вони всі дивилися за нею.

У цьому світлі був її улюблений дядько, Джин Сексон, який колись вчив її грати на гітарі. Дядькові Джину було 39 років, коли він помер; він був великим шанувальником південних жінок і різноманітних барів. Пем дуже любила його.

І вона також чула слова своєї давно померлої бабусі – баби Мері (її в родині називали «Рі»), яка виходила заміж щонайменше сім разів, а може й більше. У свої дні Рі була скаженою жінкою, Пем її теж обожнювала. Вона зрозуміла, що Рі зможе дати певні відповіді і роз'яснення щодо нової для Пем обстановки.

«Я спитала бабусю, чи світло – це Бог», - згадувала Пем. Рі засміялася на це припущення. «Ні, дитино, - сказала Рі. - Бог – не світло. Світло виникає, коли Бог дихає». Тоді Пем зрозуміла, пояснюючи це пізніше, що вона стояла у диханні Бога.
У цьому світлі все здавалося таким переконливим, теплим і бажаним, що єдине бажання, що виникло у Пем на той момент, було рухатися або вперед, відкинувши будь-який зв'язок із брудними справами і високочастотними звуками в операційній. Але Рі втрутилася знову.

«А як же твої діти?» - запитала старенька. Тоді молодшій доньці Пем, Мішель, було лише вісім років. Двоє інших були ледь трохи старші.

Але Пем не хвилювало. «Ти знаєш, я думаю, що з дітьми все буде в порядку».

Але її давно померлі родичі, як Пем розповіла чоловікові, були непохитні. Їй не можна було залишитися з ними у світлі.

«Якщо ти увійдеш у це світло, то ти змінишся, - вони попередили її. - Ти вже ніколи не зможеш повернутися у своє тіло».
І на цьому, без секундного попередження, дядько Джин потужно штовхнув Пем. Вона побачила своє скривавлене тіло на операційному столі у холодному яскравому світлі і, здригаючись, неохоче ковзнула у нього. Для неї це тіло було чуже. «Воно таке й було: мертве... як потяг, що зійшов з рейок» - пояснила вона кілька років по тому, і її налякала сама думка про те, що доведеться відновити в ньому своє життя. Вона навіть не хотіла дивитися на нього.

«Це було схоже на те, якби я стрибнула у холодний басейн», пізніше сказала вона друзям. Коли вона прийшла до тями через декілька годин, то все ще була під респіратором. Це було холодне світло, в яке вона була змушена повернутися. Вона не мала вибору.
Подобалось їй чи ні, а вона повинна була жити.

- Коли я була мала, вона сказала мені (і це мене засмутило), вона сказала: «Я хочу піти вже зараз», - так дочка Пем, Мішель, розповідає мені про життя з матір'ю після операції. Мішель має 31 роки, зараз вона всього на чотири роки молодша за свою матір, коли тій провели операцію з блокування аневризма головного мозку, і тому вона трохи краще розуміє, що тоді відбувалося з Пем. Але лише трохи.

- А я сказала: «Мамо, якщо ти підеш зараз, то що буде з нами?», - продовжує Мішель.

На цьому Пем спинила себе. «Та ні, не зараз», зізналася вона. Але вона додала, що там, де вона була під час операції з аневризмом, «таке гарне місце, і там так добре». Пем наполягала на цьому, коли говорила зі своїми дітьми: не треба боятися смерті. Вона придумала назву для свого досвіду у клініці Барроу, коли лікарі вимкнули її мозок та розрізали череп. Вона називала це Пізнанням.

Пем ніколи не була особливо мотивована, цілеспрямована або наполеглива у своїй вірі. Батько вчив її релігії тоді, коли сім'я все ще жила у маленькому містечку, де Пем народилася - Костюшко, штат Міссісіпі (це також рідне містечко Опри Вінфрі), але після того, як її мати розлучилася і знову вийшла заміж, Пем виховували з принципами мормонів в Атланті. Але ніщо з цього, як здається, не вплинуло на неї, або, якщо і вплинуло, то не повністю. Буддизм, індуїзм – її цікавило все. «Вона читала Тору, і вона мала достатньо знань, щоб говорити про іудаїзм, - каже мені найкраща подруга Пем Гендерсон. - Я б не сказала, що вона була релігійною, але вона була дуже духовною».

Проте, після того Пізнання, яке прийшло до Пем, стало помітно, що в ній відбулися певні сильні зміни іншого характеру.

- Вона стала більш чутливою після операції – нам уже не дозволялося, а ми й не могли бути звичайними дітьми або підлітками; ми ніколи не могли брехати, бо вона завжди знала правду. - пояснює Мішель. - Ми не могли просто так утекти з дому вночі, бо вона це знала, просто знала.

Що саме знала Пем?

- Був один випадок, ми були у продуктовому магазині, в черзі, - згадує її дочка. Її мати обняла когось, якусь жінку, яку вона навіть не знала, і ця жінка «почала ридма ридати», згадує Мішель. - Я не знаю, що моя мати сказала цій жінці, але вона щось знала. У жінки були якісь труднощі, і мама про це знала. - Мішель на хвилю замовкає, розмірковуючи. - І мама про це знала, - вона повторює за хвилю.

А те, що вона обійняла ту жінку, це не засмутило дочку? – запитую я. Тому що мені цікаво, як дівчина-підліток (бо Мішель на момент зустрічі у супермаркеті була ще підлітком) дивилася на ці обійми, на таке глибоке знання чужої дилеми.

- Ну, звичайно, це мене засмутило! Було дуже незручно. Але ж це була мама. Вона знала багато речей про інших людей.
Наприклад, вона знала, продовжує її дочка, де шкільна подруга Мішель залишила свою сумочку – і немає ніякого емпіричного способу, яким би Пем могла про це дізнатися, тому що ця сумочка була на дні шафи в передпокої, яка належала ще одній дівчині, під купою верхнього одягу. Вона знала, - це розказує мені найкраща подруга Пем, що підліток, який був у комі у відділенні інтенсивної терапії лікарні міста Фенікс, де вони обидва були пацієнтами, насправді, одужає. Саме Пем підійшла до нерухомого тіла на ліжку і прошептала хлопчику у вухо: «Не знаю, як ти, а я хочу викликати доставку піци і з’їсти пару шматочків, тому що я вже не можу терпіти тут їхню їжу». І хлопчик прокинувся і усміхнувся.

Вона знала, що ще один хлопчик (він втопився, а потім його реанімували, але перед цим він надихався багато хлорованої води, яка обпекла легені) також одужає. Її просив поїхати до хлопчика у лікарню у місті Саванна її двоюрідний брат Джо Сміт. «Я бачив його матір, - згадує Сміт. - Я сказав: «Ви не заперечуєте, щоб моя двоюрідна сестра приїхала і подивилася його? Бо, можливо, вона чимось йому допоможе». І Пем взяла його руку і наказала йому прокинутися. І він прокинувся. Хлопчик прокинувся за 15 хвилин після того, як ми пішли. З ним все гаразд. Він одужав».

Утім, ця поїздка з Атланти до Савани була однією з тих нечастих екскурсій, які Пем здійснила через декілька років після операції. Перспектива навіть найменших звичайних виходів на двір тривожила її, і, як висловився її чоловік, «Ми просто припинили виходити з дому». Пем не могла терпіти виходів з дому, тому що, як каже мені її дочка Мішель, «Вона відчувала, що думають інші люди, вона відчувала їхні емоції».

- Вона стала відлюдною, - відрізає Пем Гендерсон. Вона була близькою подругою Пем Рейнольдс Лоурі, вони були нерозлучними. - Вона намагалася приховати це від людей, від людей, яких вона добре знала. Але коли вона бачила людей на вулиці, вона від них тремтіла. Вона знала, про що вони думають.

- Про що думали ці незнайомці? - питаю я.

- Я б не хотіла про це говорити, - відповідає Пем Гендерсон. - Але вона від того тремтіла.

Така підвищена чутливість до проблем і думок незнайомців не є, як я швидко дізналася, рідкістю серед тих, хто каже, що вони зберегли спогади про те, що з ними сталося за час, поки вони були мертвими. Є, очевидно, довгострокові наслідки цього досвіду, деякі благотворні, а деякі – зовсім ні. Чимало тих, хто повертається після смерті, як я незабаром виявила, заявляють, що мають здібності, недоступні для решти з нас. Єдине питання, яке я мала, коли досліджувала те, що трапилося з Пем Рейнольдс Лоурі, було: чи ці екстраординарні здібності - просто фантазія? Свого роду блакитна стрічка, яку вони самі собі пов’язали за те, що вони померли, хоч і на короткий час? Результат випадкових приступів у мозку, які, можливо, трапилися до або під час операції з зупинкою серця? Або ж, цю підвищену чутливість ми повинні сприймати серйозно і розглядати її в рамках самого досвіду?

Розділ 1. Приходить світло (а)

Влітку 1991 року у Пем Рейнолдс Лоурі, співачки з Атланти, розвилося оніміння в пальцях, і в неї почали постійно виникати сильні мігрені. Ніхто точно не знав причину оніміння: Пем постійно грала на гітарі, так що це також могло бути причиною. А мігрені, можливо, посилилися через її звичку до цигарок, яку вона так і не змогла подолати. Але вона також відчувала запаморочення крайнього ступеню, і тому Бутч Лоурі, її супутник по життю у той час, привіз її до місцевого невролога, який, після проведення комп’ютерної томографії, відразу знайшов причину цих симптомів.

Усередині черепа Пем, в основі її мозку, розвився гігантський базилярний аневризм; слабка ділянка у стінці великої артерії змусила його набрякнути подібно до повітряної кулі. Якщо цього не виправити, і, при тому, в дуже короткі терміни, аневризм, швидше за все, мав розірватися та вбити її. З іншого боку, якщо він розірветься і не вб’є її, повідомили Пем, вона, ймовірно, залишиться паралізованою на все життя. Імовірність будь-якого з цих двох сценаріїв: 90 відсотків.

- Таким чином, був вибір: щось з цим зробити, або нічого не робити і молитися. – каже мені Бутч Лоурі.

Авторці пісень було 35 років, коли їй поставили зазначений діагноз; тоді це була надзвичайно красива жінка, струнка і тендітна. Водоспад пшеничного волосся обрамляв високе чоло і витягнуте елегантне обличчя. Коли їй ще було трохи за 20, вона носила коротше волосся, яке збивала гребінцем у золоту піну. Тоді Пем була схожа на телезірку Фарру Фосетт. Насправді, у той час вона трохи підробляла моделлю і також мріяла стати зіркою у світі музики.

Але десять років по тому ці амбіції було розчавлено, вона була матір'ю трьох малолітніх дітей, і після катастрофічного першого шлюбу, в якому ці діти народилися, вона стояла на порозі другого шлюбу з Бутчем. Лоурі, який успадкував музичний видавничий бізнес від свого покійного батька, цілком відкрито говорить про роль, яку він зіграв у стримуванні амбіцій Пем. Він не дуже хотів бачити свою гарну подругу і майбутню дружину в шоу-бізнесі.

- Це важке життя, - він каже мені, коли ми зустрічаємося. - Так багато людей хочуть слави і багатства, і я бачив, дуже багато з них падають вниз.

Він – великий і добродушний, з широкими пропорціями, балакучий і легкий на підйом і віднедавна – досить багатий. Будинок, в якому він тепер живе, і який для нього вибрала Пем, також великий і має широкі пропорції, з масивними дерев'яними меблями, які візуально зменшує висота стель і розмір кімнат. Не можна уявити собі більш неймовірного чоловіка для Пем або більше неймовірного житла, яке вона могла вибрати. Насправді, вона вибрала його занадто пізно, щоб насолодитися ним. Вона так і не пожила в ньому.
На момент її страшного діагнозу Пем уже мала, про що жаліти. Але в одному відношенні їй пощастило: в неї поруч був Бутч, і він залишався з нею весь час – до, під час і після зустрічі зі смертю.

Я зустрілася з Пем майже відразу після того, як я приступила до цього проекту, і, як і більшість людей, які приходили через знайомство з нею, мене привабила не просто розповідь про те, як вона померла на операційному столі, а потім якимось чином, після реанімації, згадала з ідеальною точністю практично все, що трапилося під час її смерті: мене привабила вона сама. Мене тягнуло до Пем. Як я дізналася кілька місяців потому, такий потяг до неї не був рідкістю. Пем була не просто красивою. Вона мала хрипкий голос, м'який і тихий, як замет, але кожен склад в її словах був окреслений райдужною ясністю. Це був ідеальний голос, не тільки для співу, а й для приваблення слухачів, затягування їх у свою орбіту: члени сім'ї кажуть мені, що вона була магнітом для дітей, і чужі люди це також підтверджують. Те, що я познайомилася з Пем лише в Інтернеті, і тільки в Інтернеті (на сайті Бі-Бі-Сі є інтерв'ю з нею, де вона просто і коротко розповідає про свій досвід смерті), як я відчувала на той час, не мало значення.

Я відчувала, ніби я її знала – настільки вона була чарівна. І я також знала, що дивний випадок з Пем Рейнолдс Лоурі – це саме той випадок, про який знають усі, у якому кожну хірургічну деталь, про яку вона згадує, коли була мертва, можна перевірити (і, насправді, було перевірено). Британський психоневролог, з яким я говорила, називає її випадок «ідеальним індикатором» всіх існуючих свідоцтв того, що смерть не обов'язково означає завісу, яка швидко падає, чи миттєвий кінець п’єси. Її власний хірург одного разу заявив, що він мав 99 випадків, аналогічних її випадку, і жоден інший пацієнт не повідомив про будь-який, хоча б віддалено подібний, досвід. Матеріальне свідчення того, що Пем згадала, було точним, і ці подробиці підтверджують лікарі та родичі. Ось, що я знайшла після того, як неодноразово дослідила її випадок, так само, як це зробили люди, які знали її, врятували їй життя, і любили її: можна було сумніватися в тому, що трапилося з нею, але його не можна було відкинути. Щодо решти: подорож, яку описала Пем, і яка дала їй натяки з потойбічного, - це, звичайно, не піддається перевірці. Принаймні, поки що.

Довгий час я ігнорувала Пем Рейнолдс Лоурі, або намагалася ігнорувати, вирішивши натомість зосередитися на спогадах людей, які були ще живі, коли я зустрілася з ними, на розповідях, які ще рясніли словами. Проте, я зрозуміла, що багато з них просто не можна було порівняти з її історією.

Насправді, як я незабаром виявила, багато з тих, хто колись були мертві, говорять (тепер, коли вони знову живі й жваві та прийняті іншими попутниками у подорожі через смерть) безупинно. Не можливо відвернути від розповіді людину, яка колись була мертвою, а тепер знову жива - можливо тому, що протягом численних років багато з них відчували себе ізольованими, їхні голоси замовкали через презирство слухачів, поки вони не дізналися, що є інші, такі самі, як і вони, з аналогічними спогадами про той час, коли вони були мертві. І таких немало - як вони, зрештою, для себе виявляють.

Ті, хто повернувся із спогадами називають себе «досвідченими», і вони, як правило, відчувають, що існує непроникний кордон, величезна товста стіна між ними та рештою людства, тими, які не були мертвими. І тому в деяких випадках ви любите їх і хочете чути все більше й більше, але є також моменти (і таких моментів багато), коли вони, із своєю підтвердженою свободою говорити і говорити голосно, можуть довести вас до безумства.

Пем не була схожа на інших. У неї не було ніякої драми. Її спогади були виміряними і точними, омитими хрипким спокоєм її голосу. Я хотіла познайомитися з нею – живою чи мертвою.

Але оскільки не було ніякої можливості отримання досвіду Пем від неї самої, у лютому 2013 року я зателефонувала дорослій донці Пем, Мішель. На іншому кінці лінії я почула різкий вдих, коли пояснила, чому я дзвоню. А тоді: «Я зовсім не здивована, що ви дзвоните, - сказала Мішель. - Я очікувала чогось подібного останнім часом». Здавалося, вона була щиро вражена.

Отже, я поїхала до Атланти. І мало-помалу, коли говорила Мішель, а потім говорив Бутч, потім лікар Пем, а також її найкраща подруга, і потім її двоюрідний брат, я зрозуміла, що не було ніяких сумнівів. Пем була єдиною людиною, яка могла почати цю подорож відкриття. Бо настільки чудова була її розповідь – не тільки точний науковий виклад її першої смерті, але й деталі про те, що сталося після її першої смерті. І ніхто за межами цього замкнутого кола родичів і друзів насправді не знає, наскільки ця історія була чудова.

- Я познайомився з Пем, коли вона приїхала в неврологічний інститут Барроу у Феніксі в серпні 1991 року, в кінці довгого робочого дня, - згадує д-р Карл А. Грін. Тепер він нейрохірург у Вісконсині, а тоді, під час прийому Пем, д-р Грін був молодим ординатором у Барроу, на чотири роки молодшим від своєї пацієнтки, і, як він висловився, «одним із найнижчих хлопців на тотемному стовпі».

Але саме цей відносно скромний статус дозволив доктору Гріну регулярно навідувати Пем: у значно багатшого за досвідом хірурга Роберта Ф. Спетцлера було на це менше часу. Доктор Грін виявив, що його нова пацієнтка – «чудова людина, яка пройшла через багато чого різного». Як і доктор Спетцлер, він оглянув артеріограму мозку Пем, її МРТ і комп’ютерну томографію, та побачив, що вона мала аневризм основної артерії «величезний, просто величезний, і одним з небагатьох способів, який дозволяв ефективно впоратися з цим, була операція під назвою «зупинка серця»».

Грубо кажучи, операція «зупинка серця» у поєднанні з гіпотермією спричиняє фізіологічну смерть пацієнта. У кращому випадку це лише тимчасова смерть. Але, при цьому всьому, це смерть, яка у Пем тривала близько години. Електроенцефалограма (ЕЕГ) протягом цього часу мовчить, так само, як мовчить серце, і немає реакції стовбура мозку. Кров витягується з організму за допомогою насосної системи, але натомість в організм вводять кілька препаратів, як пояснює доктор Грін, щоб вимкнути електричну активність головного мозку і запобігти згортанню. У рот вводиться трубка, що протягується до легенів – вона являє собою канал введення різних анестезуючих препаратів, які також тримають мозок у стані сну. Пем пояснили все це до операції.

- Але вона не знала, що операція, яку їй збираються провести, є досить рідкісною при будь-якій ненормальності в мозку, каже д-р Грін. Він подумав, що його завдання – дати їй впевненість у ризикованій, але необхідній процедурі, яку вона повинна була пройти.
Чи вдалося це молодому лікарю, залишається під сумнівом.

- У ніч перед операцією, - згадує Бутч, - ми всі пішли в ресторан на обід – її брат, мати, сестра її матері і я.

У своєму номері в готелі Пем просто махнула їм, щоб вони ішли, і це засмутило Бутча.

- Бо я хотів, щоб вона поговорила, - говорить він. - Я не знав, чи буде ще шанс поговорити.

Але Пем була непохитна.

- Я хочу бути в номері, - сказала вона родичам. – Мені не хочеться говорити сьогодні.

Вона знала, що, можливо, це був останній раз, коли вона зможе взагалі думати.

Станом на 7:30 ранку наступного дня усі думки, які можна було б помітити, зникли. Пем лежала у стані, який доктор Грін називає «барбітуратна кома», ліки поступали у вени, а анестетики через трубку, яка вилася до її горла. Медичні інструменти були прикриті. Її очі змастили, а потім ретельно закрили липкою стрічкою повіки; маленькі затички, які відчутно клацали, було вставлено їй у вуха, щоб лікарі могли контролювати діяльність стовбура мозку (відому як «викликаний слуховий потенціал») і зрозуміти, коли електрична активність розпрямиться у горизонтальну лінію. Отже, на той момент, коли Пем привезли в операційну, вона була незряча, глуха і непритомна. Її тіло охолодили до 15,5°С; її кров, розведена ліками для запобігання згортанню, була викачана з організму насосом, щоб мало дати хірургу безкровне поле для роботи, хоча це було досягнуто лише після подолання певних труднощів.

- У нас проблема, в неї дуже маленькі артерії, - сказав д-ру Спетцлеру грудний хірург. Права стегнова артерія Пем не годиться. А ліва стегнова артерія, все ж таки, була досить велика, щоб можна було ввести в неї трубку обхідного серцевого насоса. Потім її голову було поголено, та частину черепної коробки було відокремлено за допомогою пили «Midas Rex». Це дозволило д-ру Спетцлеру відкрити черепну пластину та отримати доступ до мозку Пем.

- На той момент ми викачали всю кров з її організму за допомогою обхідного серцевого насоса і, таким чином, вже могли бачити все, що відбувається в судинній анатомії мозку, - каже д-р Грін. - Аневризм головного мозку – це видута подібно до кулі стінка кровоносної судини, вона має шийку і купол.

Щоб усунути великий аневризм базилярної артерії, необхідно поставити кліпс на шийці аневризму, за рахунок чого він уже не зможе наповнитися або вибухнути.

А далі – лікарі знову запустили насос, і кров Пем відновила свій звичайний рух в її організмі. Доктор Грін ще раз перевірив, глянувши у ділянку хірургічного втручання з певним задоволенням.

- Я побачив, що аневризм не наповнюється, - згадує він. – Після цього бригада хірургів поклала черепну пластину на місце, зафіксувавши її на черепі Пем за допомогою титанових мікропластин та гвинтів. Тоді запустили серце. Серце Пем довелося два рази піддати електрошоку, щоб воно запустилося. Коли процедура була нарешті закінчена, Пем зробили післяопераційну базову комп’ютерну томографію мозку, і відвезли у післяопераційну палату. Але в її кровоносній системі все ще циркулювало так багато препаратів, що її мозок ще не функціонував.

Чисто випадково Бутч Лоурі ішов коридором у лікарні саме в той момент, коли його дружину везли на каталці з операційної: «Вона була непритомна, - каже він. – Повністю непритомна».

Приблизно за 12 годин д-р Грін знову навідався до своєї пацієнтки. Її очі різко розплющилися.

- З поверненням, - сказав доктор.

Але в Пем не було часу на теревені. По-перше, як вона пояснила д-ру Гріну, вона пам’ятає чимало з того, як проходила операція. Вона змогла вийти з тіла: «Воно вискочило з моєї голови» - була її фраза, якою вона мала на увазі, що Пем, сутність Пем, дивилася на тіло. А потім, було так, що ніби вона сіла на жердинку десь над плечем доктора Спетцлера, - як вона пояснювала, - і бачила голови людей зверху, але її зір був незвичайний: він був сфокусований, набагато ясніший, ніж звичайний зір, і Пем зрозуміла, що надзвичайно чітко усвідомлює все, що відбувається; вона бачила і чула краще, ніж будь-коли в житті.

Наприклад, вона уявляла, бо їй так сказали, що череп відкриють спеціальною пилкою. Натомість, лікарі орудували якимсь дивним механічним інструментом, який видавав моторошний пронизливий звук «на ноті Ре», пригадувала Пем, і він зовсім не був схожий на пилку, а скоріше нагадував електричну зубну щітку. Декілька лез для цього інструменту, як вона помітила, знаходилися у скрині дуже схожій на старий ящик для інструментів її батька.

По-друге, Пем дуже турбувалася під час операції: що там робили лікарі, коли перевіряли її стегнову артерію й колупалися навколо стегна? Вони повинні були оперувати мозок!

По-третє, вона побачила, як її тіло підстрибнуло, так, дійсно, підстрибнуло, коли їм довелося перезапускати її серце вдруге.

І, нарешті, Пем поскаржилися, що під час операції медичний персонал слухав пісню «Hotel California» групи «Eagles», і вона вважала, що це було дуже неввічливо з їхнього боку, бо мало того, що пісня починається словами, що так званий «готель» може бути пеклом або раєм, так ще й до цього в пісні є такі рядки:

Розслабся, - сказав Чоловік з ночі, -
Ми запрограмовані приймати людей,
Ти зможеш виписатися з номера, коли схочеш,
Але ти ніколи не зможеш піти геть!

Що це означало? Пем вимагала пояснень. Що будучи під ножем хірурга, вона виписується назавжди? Що вона вже ніколи не вийде з операційної живою? Пем вважала, що, безумовно, персонал міг би підібрати менш образливу пісню.

- Знаєте що, дорогенька? Вам просто треба трохи відпочити, - сказав д-р Грін, намагаючись заспокоїти її. - Я повернуся пізніше.

Усередині себе він не міг оговтатися. Лікар не міг повірити у те, що він щойно почув. Хірургічна пилка справді була схожа на електричну зубну щітку; вона дійсно видавала пронизливий звук, і декілька лез для пилки знаходилися у скрині, що нагадувала ящик для інструментів. Одна зі стегнових артерій Пем була занадто мала, щоб підключити її до апарату штучного кровообігу, і відбулася певна дискусія, перш ніж було прийнято рішення спробувати іншу стегнову артерію. Серед музичних композицій, що їх включали лікарі, дійсно була пісня «Hotel California». І, звісно, серце – її серце – довелося перезапускати двічі.

Вона була відключена від когнітивною карти, міркував він. Її мозок мав бути мертвим. Він пішов прямо до доктора Спетцлера, начальника, белькочучи «Пем каже такі речі, які вона не повинна знати» («Скажи, що ти курив, - спочатку недовірливо пожартував Спетцлер, - бо я теж хочу таке скуштувати!»).

Ніхто не розумів, що сталося – і ніхто не розуміє донині. Пітер Фенвік, британський психоневролог, якому зараз 79, і який присвятив десятиліття дослідженням досвіду смерті, є свого роду «дідом» у цій сфері, каже категорично: «Моя точка зору така, що, коли серце зупиниться, то через 11 - 15 секунд ви знепритомнієте».

- Жодним чином, і я хочу, щоб ви надрукували це у своїй книзі великим шрифтом, після цього мозок не може обробляти інформацію, - продовжує він. - Він нічого вже не може обробляти! Є всі ознаки смерті. Немає пульсу. Немає дихання. Стовбурові рефлекси головного мозку зникли. Стовбурові рефлекси йдуть від ділянки мозку, яка запускає весь мозок. Отже, якщо стовбур мозку не працює, це означає, що кора головного мозку не може функціювати.

А якщо кора не функціює, це означає, що вся здатність мислити і будь-яка діяльність повинна зникнути. Людина, яка це зазнала на собі, - це лише оболонка, і в ній немає нічого з того, що робить нас людиною.

Вступ

Наприкінці 80-х років, я почала працювати волонтером у хоспісі на околиці Вашингтона, і це сталося не тільки з тієї причини, що одна з моїх близьких подруг, молода мати з двома дітьми, була при смерті через онкологію десь далеко в Каліфорнії. Саме це я розповідала людям, що, нібито, роблю це заради Джун, але це було правдою лише наполовину. А може, це взагалі була неправда.

А реальність, реальна історія, була простішою: я вирішила розібратися у процесі смерті не тому, що я боялася тільки самої смерті (хоча, звісно, це теж); я боялася також за тих, хто перебуває при смерті, і я дійсно впадала в паніку щоразу, коли бачила труп, хоча це, я визнаю, не ставалося зі мною аж так часто. Мені спало на думку, що найкращий спосіб подолати такий страх – це дивитися йому (і їм) у вічі двічі на тиждень. Ці вмираючі пацієнти показували наше майбутнє: зі своєю слабкістю, стражданням вони були тимчасовими мешканцями того єдиного світу, який ми знали. Мій психотерапевт каже мені, що дивитися у вічі тому, чого я боюся найбільше – це жахлива витівка, і що страх можна перемогти, лише поступово допускаючи до себе джерело страху.

А я не допускала. Я пірнула в нього.

У той час якби ви запитали мене, що, на мій погляд, трапиться з цими тимчасовими істотами після того, як вони припинять своє існування, я б відповіла категорично і абсолютно переконливо, як відповідали багато з тих, у кого я брала інтерв'ю для цієї книги: нічого. Коли ти помер, не відбувається геть нічого. Твоє тіло розкладається, іде назад у землю, і на цьому, в принципі, все. Коли я дивилася, майже протягом години, на порожній труп колишнього пацієнта, що помер у ліжку в хоспісі, я думала те ж саме: я дивлюся на оболонку, щось таке порожнє і химерне. Справжня людина пішла раніше, можливо, ще до моєї зміни, і цієї справжньої людини вже не було.

До речі, у хоспісі, де я почала працювати вперше, таке питання мені дійсно ставили в опитуванні: «Як ви вважаєте, що станеться, коли ви помрете?» Я спромоглася дати завзяту, але помірну відповідь – таку, щоб я здавалася розсудливою: «Я не маю й найменшого поняття про те, що станеться, коли я помру. Але я точно знаю, що коли-небудь я це дізнаюся. Або ж ні.»

Тоді я ще не очікувала цього дня з радістю. Тоді я не поважала смерть, як поважаю її тепер.

Я працюю журналістом з 22 років, і якщо я чогось і навчилася, так це того, що нікому не можна повністю довіряти в тому, що люди не бачили або не відчували самі (і то не завжди). Крім того, я походжу з такої сім'ї, в якій смерть, якщо її навіть обговорювали, що, безумовно, було не часто, в цілому, вважалася станом без будь-яких варіантів. Смерть була тим, чим була: безликим всеперемагаючим ворогом. Коли, наприклад, моїй матері діагностували хворобу Альцгеймера (це сталося близько шести років тому), моє перше питання до лікаря-діагноста було не «Як з цим боротися?», що було б розумно, бо, повірте мені, з цією хворобою дійсно важко боротися, і я навіть у той час це знала. Моє питання було: «Скільки їй залишилося?» Тому що тоді для мене це було найгірше з усього, що може трапитися.

Так само, як і для моєї матері. Як і вона, я вірила, що ніщо – це ніщо. Неможливо прикрасити вишивкою порожнечу, і тих, хто намагався, кому краще було плести ткані золотом казки про потойбічне життя, начинене ангелами і великими сімейними торжествами, треба було просто пожаліти. Насправді, якби й були два явища, з якими б я сподівалася (і досі сподіваюся) ніколи не зіткнутися після смерті – це були б як раз, по-перше – ангели, і по-друге – великі сімейні торжества.

Але потім я почала робити дослідження для цієї книги – в той час, коли моя мати боролася за збереження розсудливості та життя. І я почала міркувати над розповідями, які я чула не просто від тих, хто пережив смерть і повернувся, але й від тих, хто досліджував, вивчав та реєстрував такі переживання. Було б легко припустити, що наближення смерті близької людини штовхало мене до пошуку розради, і, можливо, саме тому я відчула довіру до деяких із цих переживань, а також до висновків вчених, які досліджували їх, але, обіцяю вам, я не така. У моїй ДНК просто немає віри.

У кожному разі, ця книга не має нічого спільного з вірою. У цьому питанні – спогади інцидентів, картинок або зустрічей, які могли відбутися або бути поміченими лише під час клінічної смерті, є просто занадто багато носіїв такого досвіду і занадто багато досвіду, щоб його можна було відкинути, як це підкреслюють деякі лікарі і вчені, з якими я провела інтерв’ю.

Отже, те, що ви прочитаєте, - це не обов’язково хроніка тих, кого раніше називали носіями передсмертного досвіду, а, скоріше, хроніка трьох категорій людей: тих, хто насправді помер, хоч і на короткий час; тих, хто спостерігав за мертвими, а потім, коли мертвих було реанімовано, - слухав їхні розповіді про те, що, за їхніми словами, з ними відбулося за той час, і підтвердив точність таких розповідей; і, нарешті, тих, хто досліджує і вивчає те, що, як нам зараз кажуть, відбувається після угасання життя – Галілеї, як я їх називаю, бо їхні голоси часто не чують, або, якщо чують, то нехтують ними, і такі їхні погляди часто завдають їм величезного болю, вони зазнають глузування з боку колег, і втрачають посади.

Тим не менше, їхня здатність вивчати, слухати, робити розумні висновки – це дійсно подарунок для сучасної науки. Ми знаходимося в процесі розсічення потойбічного світу і збирання його заново. Ми поки що точно не знаємо, що це таке. Але ми знаємо, що він існує.

Ми зараз живемо в епоху, яку я та інші люди люблять називати епохою Лазаря: серцево-легенева реанімація, яка часто застосовувалася для повернення до життя мертвих, значно удосконалилася у США протягом 80-х років, і тепер стала настільки звичним явищем, що ми більше не вважаємо її чимось дивовижним. Але в певному сенсі, вона є дивом. Вона дозволила відкрити вікно, реанімувати тисячі і тисячі раніше померлих, і принесла нам розповіді про смерть, які колись були сферою лише міфології або Біблії. У міру того, як усе більше і більше людей вдається повернути назад, їхній колись мертвий мозок наповнюється спогадами про те, що з ними сталося після смерті, з'являється дедалі більше таких історій. Іншими словами, істинні чи хибні, ймовірні або неймовірні, їхні спогади про події, які, як вони стверджують, відбулися з ними після смерті, вказують на одну важливу річ: їхня здатність сприймати і думати нікуди не зникала, поки вони були мертві. Смерть не завжди сигналізувала про останній акт п'єси.

Коли я досліджувала матеріал для цієї книги, я зрозуміла, що, як би старанно кілька рішучих вчених не вивчали випадки (десятки тисяч зареєстрованих випадків на теперішній час) тих, хто пробився крізь ворота смерті, неприйняття цієї галузі досліджень – це не просто результат презирства з боку наукової спільноти; це також результат загального страху. Поза тими дверима, як вважається, знаходиться пустка – порожня, беззвучна, страшна.

А для самих мандрівників, звісно, долина смерті зовсім не порожня. Але сама вже їхня мандрівка розглядається з підозрою: ані фотографій на смартфоні, які можна показати друзям, ані путівників чи авіаквитків, ані докладних описів екзотичних страв за кордоном, і, найголовніше, жодних квитанцій. Отже, подорож цих мандрівників самотня: завжди захоплююча, іноді незрозуміла, але самотня.

І дехто з тих, хто перебуває поза сферою досліджень смерті, починає це розуміти. Якось, під час мого щорічного паломництва до моєї чудової лікарки, я запитала її, чи був хтось із її пацієнтів реанімований, скажімо, після серцевого нападу, а потім розповідав їй про те, що з ним сталося, коли зупинилося серце.

- Ні, ніхто. - сказала вона після невеликої паузи, але вона явно обмірковувала це питання. - Але…
- Ви маєте на увазі, що вони, імовірно, не сказали би вам про це, якби вони побачили щось надзвичайне. - підказала я.
- Так, вони б не сказали. - погодилася вона. - А це дійсно цікава тема. Я так рада, що ви пишете про це. Я думаю…

І вона замовкла. Різко. Їй треба було до інших пацієнтів.

На той момент, я вже зустріла декілька лікарів, таких, як моя лікарка, які схвалювали тему, вважаючи її гідною дослідження, але мовчати про це. Натомість я мала розкіш присвятити більше часу цьому питанню. І я також вірила людям, з якими я провела інтерв'ю, і з яких декілька на той час стали моїми друзями. Вони не були навіжені чи божевільні, хоча багато з них були стурбовані тим, що їхні старі друзі саме так про них і думають. Вони були звичайними людьми, більшість з них, аж поки їхні незаплановані подорожі не привели в інше місце.

Так от, у мене є запитання: на відміну від будь-якого іншого можливого кінця (рак, хвороба серця, вогнепальне поранення, падіння з драбини або легке сковзання у недоумство), смерть відбудеться з нами всіма. Чому не виділяється більше коштів на дослідження, присвячені вивченню того, що відбувається після смерті? Враховуючи гору випадків з життя, ймовірність того, що щось чарівне, все ж таки, має місце, і що деякі з нас можуть обговорювати те, що сталося вже після того, мозок і серце припинили функціювати, то чому б не присвятити вдосталь часу і коштів на вивчення цього явища і сприймати його серйозно? Тим паче, що більшість з тих, хто повернулися до життя, мають такі вартісні та блаженні спогади.

І все ж таки, незважаючи на ці спогади, часто люди, які пережили смерть, повертаються самотніми, майже настільки ж самотніми, як і дослідники досвіду смерті. У перші дні мого розслідування, я дізналася, наскільки роздратованими можуть бути ті люди, які набралися сміливості дослідити ці розповіді, коли я запитала доктора Сема Парніа, одного з найкращих дослідників у цій галузі, чи можуть переживання, повідомлені нам тими, хто помер, а потім повернувся, бути викликані нестачею кисню. Низький рівень кисню і галюцинації – це поширене пояснення серед традиційних науковців та інших скептиків того феномена, чому так багато мертвих повертаються до життя зі спогадами. Лікар реанімаційного легеневого відділення і начальник реанімаційної дослідницької групи в Медичній школі при Університеті Стоні Брук у Нью-Йорку, доктор Парніа, відповів швидко і впевнено:

- Ваше питання некоректне. Ви цього не розумієте, але воно некоректне. Щось таки трапляється. Перше, що ви повинні зрозуміти, - люди дійсно мають спогади про смерть!
- Навіть якщо деякі з цих спогадів сталися після повернення до життя, або деякі сталися раніше, -продовжив доктор Парніа. - Навіть якби ви визнали, що хоча б частина з них відповідає дійсності, то все одно ще будуть десятки тисяч людей, які мають ці спогади, і їх важко позбутися. Я керуюся тим, що було показано.

Ці переживання, додає він, отримані «від людей, які дійсно померли. У той момент мозок вже не функціонував. Я працюю в реанімації. Люди з нестачею кисню не отримують передсмертний досвід».

Коли так багато невіри зустрічає тих, хто повертається після смерті з яскравими спогадами, не дивно, що майже ніхто з тих, до кого я говорила, навіть ті, хто мав визначні подорожі, не розповідав про свої дивні мандри нікому протягом тривалого періоду часу - ні подружжям, ані родичам, ані коханцям, ані лікарям; а ті деякі, хто таки розповів, стикнулися з тим, що люди, яких вони найбільше любили і яким найбільше довіряли, відкинули ці розповіді. Отже, не дивно, що дослідження 2005 року виявило, що 65 відсотків усіх тих, хто повертається після смерті, розлучаються. Інші дослідники вважають, що рівень розлучень ще вищий.

Ще декілька слів пояснення перед тим, як я завершу цей вступ. Популярний (але, як я та інші люди відчувають, іноді помилковий та, звичайно, неоднозначний) термін «передсмертний досвід» у цій книзі був замінений іншими. Взагалі, я називаю тих, хто мандрував на той бік, «мандрівниками по смерті». А їхній досвід я називаю «досвід смерті», оскільки у більшості цих подорожей немає нічого «перед-». Їхні серця перестали битися; діяльність їхнього стовбуру мозку була відсутня; вони потонули; вони були вражені блискавкою і потребували реанімації; вони померли в лікарнях, в хоспісах або в холодній воді. Вони були задушені в ліжку; їхнє дихання зупинилося. Все це є реальна смерть, а не «передсмерть». Якщо жертви таких нещасть згадують свій досвід протягом цього періоду часу, то це події, які відбулися, коли вони вже були неживі.

Єдині випадки, коли я використовую все ще популярний термін «передсмертний досвід», вперше вжитий дослідником-новатором Реймондом Муді в 1970-х роках, – це тоді, коли я цитую вченого, мандрівника по смерті або лікаря, який також використовує цей термін. Здається, це термін, який, як і багато з тих, в кого я брала інтерв'ю для цієї книги, відмовляється померти назавжди.

Так що це досить самотній шлях до відкриття. Я пізнала померлих набагато краще, ніж будь-коли, і більше їх не боюся. Вони ходять серед нас, і для них, немає нічого певного, бо їхнє повернення додому таким непередбачуваним: вони воскресли, повернулися, їх не почули, ними знехтували, їх повернення святкували, відкидали, або щиро вітали. Все залежить від того, коли вони повернулися, і як їм пощастило або не пощастило з родичами і друзями.

Ця книга не тільки для них. Вона для всіх нас: ми всі будемо мертвими у майбутньому і матимемо надзвичайні подорожі.