Бутч Лоурі теж був здивований, коли він з'явився біля ліжка Пем, але не лише тому, що вона розповіла йому докладно про операцію, свідком якої вона аж ніяк не могла бути.
- Я усвідомлювала все ясніше, ніж будь-коли у житті, - сказала йому Пем. - Я тоді дивилася на своє тіло, і я знала, що воно моє, але мені було байдуже.
Протягом наступних днів, Бутч говорив з доктором Спетцлером про здатність дружини переказувати ті події, які вона не могла бачити або чути, і, звісно, його приголомшила розповідь хірурга. Фактично, не зважаючи на те, що спочатку він сумнівався (Бутч спочатку подумав, що, можливо, в його дружини просто були галюцинації через введені ліки – так, як це може статися в кріслі у дантиста), тепер він був переконаний. Його дружина отримала досвід смерті.
- Я не знаю, що ще це могло бути! - каже він тепер. – Я послухав доктора Спетцлера і подумав, що щось таки було. Щось таки сталося, немає абсолютно ніяких сумнівів. Я мав почути доктора Спетцлера, бо він хірург, який робить подібні операції. І робив раніше. І він каже це все – що, ну, ніяк вона не могла бачити або чути ті розмови. Він же ж має знати.
Але Бутча Лоурі вразив не тільки спогад Пем про процедури в операційній та її докладний опис хірургічних інструментів, які вона ніяк не могла бачити. Його вразили інші розповіді Пем про те, що з нею сталося, коли вона була під наркозом.
Як з'ясувалося, розповіла Пем чоловікові, були й інші, більш виразні та радісні аспекти у її досвіді: вона, за її словами, через деякий час «вискочила» зі своїх рамок у напрямку стовпа світла, який тягнув її геть від операційної та від її власного тіла, вкритого синцями та задіяного у боротьбу за життя, яке, за її відчуттями, вже було їй непотрібне і не цікавило її. Усе в її новому середовищі було надзвичайно яскравим, більш реальним, ніж сама реальність. Світло, яке вона побачила, лилося нібито від крайньої точки вихору, і вона полинула до нього з власної волі. «Це було так, як у Чарівника з країни Оз», вирішила Пем, за винятком того, що вона не оберталася у вихорі торнадо десь у Канзасі. До речі, вона побачила декого зі своїх родичів і якось відчула, що вони всі дивилися за нею.
У цьому світлі був її улюблений дядько, Джин Сексон, який колись вчив її грати на гітарі. Дядькові Джину було 39 років, коли він помер; він був великим шанувальником південних жінок і різноманітних барів. Пем дуже любила його.
І вона також чула слова своєї давно померлої бабусі – баби Мері (її в родині називали «Рі»), яка виходила заміж щонайменше сім разів, а може й більше. У свої дні Рі була скаженою жінкою, Пем її теж обожнювала. Вона зрозуміла, що Рі зможе дати певні відповіді і роз'яснення щодо нової для Пем обстановки.
«Я спитала бабусю, чи світло – це Бог», - згадувала Пем. Рі засміялася на це припущення. «Ні, дитино, - сказала Рі. - Бог – не світло. Світло виникає, коли Бог дихає». Тоді Пем зрозуміла, пояснюючи це пізніше, що вона стояла у диханні Бога.
У цьому світлі все здавалося таким переконливим, теплим і бажаним, що єдине бажання, що виникло у Пем на той момент, було рухатися або вперед, відкинувши будь-який зв'язок із брудними справами і високочастотними звуками в операційній. Але Рі втрутилася знову.
«А як же твої діти?» - запитала старенька. Тоді молодшій доньці Пем, Мішель, було лише вісім років. Двоє інших були ледь трохи старші.
Але Пем не хвилювало. «Ти знаєш, я думаю, що з дітьми все буде в порядку».
Але її давно померлі родичі, як Пем розповіла чоловікові, були непохитні. Їй не можна було залишитися з ними у світлі.
«Якщо ти увійдеш у це світло, то ти змінишся, - вони попередили її. - Ти вже ніколи не зможеш повернутися у своє тіло».
І на цьому, без секундного попередження, дядько Джин потужно штовхнув Пем. Вона побачила своє скривавлене тіло на операційному столі у холодному яскравому світлі і, здригаючись, неохоче ковзнула у нього. Для неї це тіло було чуже. «Воно таке й було: мертве... як потяг, що зійшов з рейок» - пояснила вона кілька років по тому, і її налякала сама думка про те, що доведеться відновити в ньому своє життя. Вона навіть не хотіла дивитися на нього.
«Це було схоже на те, якби я стрибнула у холодний басейн», пізніше сказала вона друзям. Коли вона прийшла до тями через декілька годин, то все ще була під респіратором. Це було холодне світло, в яке вона була змушена повернутися. Вона не мала вибору.
Подобалось їй чи ні, а вона повинна була жити.
- Коли я була мала, вона сказала мені (і це мене засмутило), вона сказала: «Я хочу піти вже зараз», - так дочка Пем, Мішель, розповідає мені про життя з матір'ю після операції. Мішель має 31 роки, зараз вона всього на чотири роки молодша за свою матір, коли тій провели операцію з блокування аневризма головного мозку, і тому вона трохи краще розуміє, що тоді відбувалося з Пем. Але лише трохи.
- А я сказала: «Мамо, якщо ти підеш зараз, то що буде з нами?», - продовжує Мішель.
На цьому Пем спинила себе. «Та ні, не зараз», зізналася вона. Але вона додала, що там, де вона була під час операції з аневризмом, «таке гарне місце, і там так добре». Пем наполягала на цьому, коли говорила зі своїми дітьми: не треба боятися смерті. Вона придумала назву для свого досвіду у клініці Барроу, коли лікарі вимкнули її мозок та розрізали череп. Вона називала це Пізнанням.
Пем ніколи не була особливо мотивована, цілеспрямована або наполеглива у своїй вірі. Батько вчив її релігії тоді, коли сім'я все ще жила у маленькому містечку, де Пем народилася - Костюшко, штат Міссісіпі (це також рідне містечко Опри Вінфрі), але після того, як її мати розлучилася і знову вийшла заміж, Пем виховували з принципами мормонів в Атланті. Але ніщо з цього, як здається, не вплинуло на неї, або, якщо і вплинуло, то не повністю. Буддизм, індуїзм – її цікавило все. «Вона читала Тору, і вона мала достатньо знань, щоб говорити про іудаїзм, - каже мені найкраща подруга Пем Гендерсон. - Я б не сказала, що вона була релігійною, але вона була дуже духовною».
Проте, після того Пізнання, яке прийшло до Пем, стало помітно, що в ній відбулися певні сильні зміни іншого характеру.
- Вона стала більш чутливою після операції – нам уже не дозволялося, а ми й не могли бути звичайними дітьми або підлітками; ми ніколи не могли брехати, бо вона завжди знала правду. - пояснює Мішель. - Ми не могли просто так утекти з дому вночі, бо вона це знала, просто знала.
Що саме знала Пем?
- Був один випадок, ми були у продуктовому магазині, в черзі, - згадує її дочка. Її мати обняла когось, якусь жінку, яку вона навіть не знала, і ця жінка «почала ридма ридати», згадує Мішель. - Я не знаю, що моя мати сказала цій жінці, але вона щось знала. У жінки були якісь труднощі, і мама про це знала. - Мішель на хвилю замовкає, розмірковуючи. - І мама про це знала, - вона повторює за хвилю.
А те, що вона обійняла ту жінку, це не засмутило дочку? – запитую я. Тому що мені цікаво, як дівчина-підліток (бо Мішель на момент зустрічі у супермаркеті була ще підлітком) дивилася на ці обійми, на таке глибоке знання чужої дилеми.
- Ну, звичайно, це мене засмутило! Було дуже незручно. Але ж це була мама. Вона знала багато речей про інших людей.
Наприклад, вона знала, продовжує її дочка, де шкільна подруга Мішель залишила свою сумочку – і немає ніякого емпіричного способу, яким би Пем могла про це дізнатися, тому що ця сумочка була на дні шафи в передпокої, яка належала ще одній дівчині, під купою верхнього одягу. Вона знала, - це розказує мені найкраща подруга Пем, що підліток, який був у комі у відділенні інтенсивної терапії лікарні міста Фенікс, де вони обидва були пацієнтами, насправді, одужає. Саме Пем підійшла до нерухомого тіла на ліжку і прошептала хлопчику у вухо: «Не знаю, як ти, а я хочу викликати доставку піци і з’їсти пару шматочків, тому що я вже не можу терпіти тут їхню їжу». І хлопчик прокинувся і усміхнувся.
Вона знала, що ще один хлопчик (він втопився, а потім його реанімували, але перед цим він надихався багато хлорованої води, яка обпекла легені) також одужає. Її просив поїхати до хлопчика у лікарню у місті Саванна її двоюрідний брат Джо Сміт. «Я бачив його матір, - згадує Сміт. - Я сказав: «Ви не заперечуєте, щоб моя двоюрідна сестра приїхала і подивилася його? Бо, можливо, вона чимось йому допоможе». І Пем взяла його руку і наказала йому прокинутися. І він прокинувся. Хлопчик прокинувся за 15 хвилин після того, як ми пішли. З ним все гаразд. Він одужав».
Утім, ця поїздка з Атланти до Савани була однією з тих нечастих екскурсій, які Пем здійснила через декілька років після операції. Перспектива навіть найменших звичайних виходів на двір тривожила її, і, як висловився її чоловік, «Ми просто припинили виходити з дому». Пем не могла терпіти виходів з дому, тому що, як каже мені її дочка Мішель, «Вона відчувала, що думають інші люди, вона відчувала їхні емоції».
- Вона стала відлюдною, - відрізає Пем Гендерсон. Вона була близькою подругою Пем Рейнольдс Лоурі, вони були нерозлучними. - Вона намагалася приховати це від людей, від людей, яких вона добре знала. Але коли вона бачила людей на вулиці, вона від них тремтіла. Вона знала, про що вони думають.
- Про що думали ці незнайомці? - питаю я.
- Я б не хотіла про це говорити, - відповідає Пем Гендерсон. - Але вона від того тремтіла.
Така підвищена чутливість до проблем і думок незнайомців не є, як я швидко дізналася, рідкістю серед тих, хто каже, що вони зберегли спогади про те, що з ними сталося за час, поки вони були мертвими. Є, очевидно, довгострокові наслідки цього досвіду, деякі благотворні, а деякі – зовсім ні. Чимало тих, хто повертається після смерті, як я незабаром виявила, заявляють, що мають здібності, недоступні для решти з нас. Єдине питання, яке я мала, коли досліджувала те, що трапилося з Пем Рейнольдс Лоурі, було: чи ці екстраординарні здібності - просто фантазія? Свого роду блакитна стрічка, яку вони самі собі пов’язали за те, що вони померли, хоч і на короткий час? Результат випадкових приступів у мозку, які, можливо, трапилися до або під час операції з зупинкою серця? Або ж, цю підвищену чутливість ми повинні сприймати серйозно і розглядати її в рамках самого досвіду?
Немає коментарів:
Дописати коментар