Насправді, Пем Рейнолдс Лоурі мала мозкові приступи – і не один раз. Я з подивом дізнаюся це від її близьких, бо про це не сказано ані в жодних джерелах про неї, ані у відео британської телевізійної компанії, що, приблизно за два тижні після тієї першої операції з базилярним аневризмом вона пройшла ще одну операцію, під час якої їй знешкодили менший аневризм. Саме під час одужання після цієї другої операції вона перенесла невеликий інсульт.
- Вона не хотіла, щоб на цьому зосереджували увагу у розповіді про її досвід, - каже мені її найкраща подруга Пем Гендерсон. - Вона перенесла інсульт і вийшла з нього неушкоджена. Вона просто вийшла з літака, без усякого там інвалідного крісла, коли вона повернулася з Фенікса. Я знаю, бо я приїхала в аеропорт забрати її.
Але, можливо, «неушкоджена» - це не зовсім точно. Доктор Грін говорить, що, хоча Пем чудово одужала після інсульту, їй, все ж таки, довелося пройти курс відновлення мовлення, перш ніж виписатися з лікарні.
Утім, протягом ще добрих п'яти років її близькі були дуже раді знову жити з тепер уже більш здоровою, хоч і відлюдною Пем: запаморочення минуло, пальці знову стали чутливі, мігрені зникли, і вона висловлювала думки з тією ж самою ніжною ясністю, яка завжди характеризувала їх. Але у 1996 році запаморочення і мігрені повернулися, і вона відчула, що їй треба припинити їздити за кермом.
- Ми ще пару разів з’їздили в Арізону до лікарів, але вони не змогли знайти чогось неврологічного, вони нічого точно не визначили, - згадує Бутч. - Вони спробували різні ліки, але вона так і не повернулася до того стану, в якому була раніше.
На той час у Пем також розвилася хронічна обструктивна хвороба легень (ХОЗЛ) – захворювання, яке прогресує і, зазвичай, призводить до смерті, бо воно утруднює дихання; його причиною часто є куріння. У тих рідкісних випадках, коли вона таки виходила з дому, каже її дочка, «Вона підходила до багатьох людей і просто шепотіла їм щось на вухо, і я собі міркувала: «ці люди думають, що моя мати хвора на голову!» (1)
(1) Члени однієї з телевізійних груп, яка займалася зйомками Пем Рейнолдс Лоурі (британська знімальна група) теж думали те саме. Насправді, вони запитали здивованого доктора Гріна: «Ви дійсно вважаєте, що вона в собі? Ви думаєте, вона при здоровому розумі?» Доктор Грін рішучо висловив свою думку: «Як на мене, вона була повністю при здоровому глузді, - каже він мені. - І саме це я й сказав знімальній групі».
Але ті, хто знав Пем, зокрема її дочка, нічого подібного не думали. Думки та емоції зовсім чужих людей, інтимні, невисловлені почуття, які вторгалися в її голову, то були огидними для неї, то робили їй боляче і доводили до безумства, - все це стало страшним тягарем, який підірвав здоров’я Пем, так само, як і інші її недуги. Доктор Грін розмовляв з Пем по телефону два рази на рік, і він чув це все від неї і співчував їй.
- Можливо, це була одна з причин, з якої в неї повернулися мігрені, - постулює він.
- Я маю на увазі, у неї не було фільтру, - продовжує доктор. – Те, що довелося пережити Пем – був такий собі двосічний меч. Благословення і прокляття. Були речі, які назавжди змінили її, і вона була приголомшена. Вона страждала духовно, тому що не знала, що з усім цим робити. Я зрозумів, що це було непросто.
Пауза.
- Можливо, це через те, що сам маю духовний досвід, - каже д-р Грін, у якого обидва діди були баптистськими служителями, - я тоді молився за Пем.
Ближче до кінця свого життя, Пем була значною мірою прикута до інвалідного візка через запаморочення і нестачу дихання. У неї розвилася депресія, і не просто через ізоляцію, нав'язану хворобою та слабке здоров’я. Вона відчувала, що була, фактично, самотня у своїх інтуїтивних здібностях, у своєму свідомому поверненні зі смерті, нав’язаної медициною.
Якщо колись Пем одягала яскраві, сміливі кольори, після повернення з лікарні вона почала носити коричневе і сіре. Усе її марнославство випарувалося разом із гордістю. «Я щодня повинна нагадувати собі про естетичний аспект, що треба добре виглядати», сказала вона через кілька років після операції. «Я знаю, що я – не тіло».
На Різдво 2005 року, вони з Бутчем поїхали у новий будинок Мішель (Мішель щойно вийшла заміж), але вона не змогла навіть зайти у вхідні двері: в неї почався приступ ще на під’їзді до дому. Вона страждала у той час на потужні, страшні судоми. В останні роки її життя всю їжу готував Бутч, і прав теж він.
- Усе, що я робив – це піклувався про неї, - каже він просто. – І я робив це охоче. Мені сподобалося обходити її. Я зробив би для неї будь-що, штовхаючи її в інвалідному візку, незважаючи ні на що.
- Їй, мабуть, це страшенно не подобалося, - кажу я Бутчу.
- Мабуть. Я думаю, вона хотіла відійти, щоб полегшити мені життя. Я саме так і думаю. Ми говорили про це. Вона багато разів казала, що прийшов час, і вона повинна піти. А я казав: «Ні, ще не прийшов». Можливо, це було егоїстично з мого боку. А вона казала: «Мені пора рухатися вперед». Вона дійсно хотіла знову побачити свого дядька; вона так сильно його любила.
- Як ви думаєте, чи дійсно досвід смерті вашої матері назавжди ускладнив її наступне життя? Саме тому вона відійшла від життя? - запитую я в Мішель.
- Я не знаю, не знаю, - відповідає Мішель. Вона дуже засмучена, і я вже жалію, що поставила їй це питання; потім вона опановує себе. – Я думаю, це підвищило її духовність, - каже Мішель. – Тому що коли вона була поруч з людиною, що вмирає, вона завжди казала: «Не бійтеся смерті. Смерть – це чудово. Ви йдете у гарне місце». «Смерть – це ілюзія, - часто казала Пем. – Смерть – це дійсно бридка брехня». - Вона підкреслювала це: не треба боятися смерті, - каже Мішель. Вперше Пем сказала це своїй доньці Мішель, коли тій було дванадцять років.
22-го травня 2010 року Пем Рейнолдс Лоурі померла – вдруге та востаннє – у лікарні Еморі в Атланті. Їй було 53 роки, і вона не шкодувала, що помирає. Вона дуже хотіла, як каже мені Бутч, ще раз побачити бабусю Рі.
- Для вас це буде дивно, - каже мені д-р Грін, - я дуже убивався за Пем, коли вона померла, але до мене також прийшло певне заспокоєння.
Коли я питаю д-ра Гріна, за що саме він молився, згадуючи Пем, його відповідь проста: «Спокій, - каже він. – Я молився за те, щоб вона знайшла спокій».
Проте, я сумніваюся, що Пем могла б знайти спокій, поки ще була жива. Багато з тих, хто пережив смерть, а потім почав жити для того, щоб аналізувати та обговорювати її, належать до груп підтримки, що збираються щомісяця. Хіба Пем ніколи не шукала когось ще, хто міг би заспокоїти її, хто мав такий самий досвід, як вона? - питаю я в Бутча.
Він намагається згадати.
- Ні, здається, ні. – каже він повільно; але пізніше він згадує людину, яку я впізнаю за описом. – Одного разу був якийсь чоловік (чи правильно я згадую?) з мотоциклом?.. Чи він розбився на мотоциклі? Чи може він любить мотоцикли? – Бутч каже, що власник мотоцикла і Пем якось одного разу зустрілися, і той чоловік також помер, а потім його повернули до життя, і він змінився.
І я думаю, що точно знаю, кого Бутч має на увазі, хоча, насправді, той чоловік, якого він згадує, ніколи не бачився з Пем Рейнолдс Лоурі. Але він дуже шкодує, що не бачився з нею, як він мені сказав. Пем Рейнолдс Лоурі, найскоріше, бачила його лише у тій самій британській телепрограмі, у якій сама брала участь.
Його звати Ентоні Сікоріа. Я читала, що Сікоріа купив собі в подарунок на 50-річний ювілей мотоцикл. Виявилося, що то була погана ідея.
Я повинна знайти його і так багато інших людей, тих, хто пережив смерть, і тих, хто хоч щось про це знає, бо вони є лікарі, дослідники, медсестри, науковці і члени родин тих, хто помер, а потім, як Пем Рейнолдс Лоурі, знову повернувся до життя. Іноді з жалем. Іноді – тому що вони відчували, що той факт, що вони були мертвими і, однак, повністю все усвідомлювали, змінив їхнє життя, і змінив їх на краще. Вони були, якщо дозволите, просвітлені смертю. І просвітлення вже ніколи їх не залишало.
Я думаю, що Пем, незважаючи на її болі та численні тяготи, була серед останніх. Смерть стала її подругою. Або вона стала подругою смерті.
- Мабуть моя мати допоможе вам, - говорить Мішель, коли я розповідаю їй про всіх інших, з ким я маю провести інтерв'ю. Вона говорить це урочисто. Вона в цьому впевнена.
Ще в лютому 2013 року, коли я робила це інтерв'ю в Атланті, я була геть не така, як Мішель, яка говорить, що вона іноді отримує сигнали від своєї матері – спалахи світла, що з’являються у затемненій спальні без усіляких пояснень, паперова серветка, що злітає над кухонним столом та рухається по ньому за повної відсутності протягу (вона надсилає мені відеокліп з цією рухомою серветкою). Насправді, я абсолютно не вірила у потойбічне життя, а в це поняття я просто вкладаю здатність думати і отримувати досвід після того, як енцефалограма розпрямляється у пряму лінію. Я також аж ніяк не вірила тим, хто стверджує, що мертві бажають спілкуватися з нами, живими. Я вважала, що з мертвими: а) було саме так – вони повністю мертві, сліпі, безпристрасні чужинці, позбавлені мови і бажань; б) все було чудово там, де вони були.
Хоча я повинна визнати, що вже тоді я мала деякі поняття і вірування, які почали проникати через масу непідтверджених свідоцтв. Не кожен самопроголошений мандрівник по смерті може бути жахливим брехуном або глибоко неврівноваженою особою, або і тим, і тим одночасно. Просто їх було вже занадто багато, і з того, що я читала і чула, багато з них аж ніякою мірою не були диваками, за винятком, звісно, їхнього досвіду смерті, який, безумовно, був дивовижею. Отже, коли я говорила з родичами Пем, а потім з її лікарем, я тоді вже вважала, що у нас абсолютно неправильне розуміння смерті, коли вона трапляється, і того, що ми можемо очікувати, коли вона приходить – ми повністю, протягом багатьох сторіч, не розуміли її це, і ми також не маємо ніякого обліку того, чому деякі люди продовжують думати, чути і бачити після смерті. Коли психоневролог Пітер Фенвік сказав мені «У випадку Пем Рейнолдс ми отримали ідеального спостерігача за тим, що відбувається... Її ввели купу ліків, анестетиків, вони спостерігали хвилі її мозку – спробуйте це пояснити!», - я, звичайно, не могла це пояснити.
Так що, можливо, саме тому, хоч я й була всередині несприйнятливою до таких відомостей, коли проводила інтерв'ю з Бутчем та Мішель стосовно деяких питань смерті, я якось без коливань чи запитань приймаю припущення Мішель про її матір. Я думаю, що, так, це досить несподіваний подарунок. Так чи інакше, Пем Рейнолдс Лоурі, хоч вона вже назавжди мертва, і їй чудово там, де вона є, допоможе мені.
Немає коментарів:
Дописати коментар