З усіх своїх значних досягнень Ентоні Сікоріа особливо пишається головуванням на семінарі для лікарів на тему «Протиріччя в хірургічних операціях на поперековому відділі хребта» і опублікованими статтями з питань хірургії. Він – науковець, хірург-ортопед, він очолює підрозділ медичного персоналу та підрозділ ортопедії у державній лікарні Нью-Йорка, і, до того часу, поки його смертельно не вразила блискавка, він вважав, що стане на шлях переважно академічного життя, швидше за все, очоливши факультет в університеті.
Я шукаю доктора Сікоріа на багатолюдній конференції, присвяченій досвіду смерті, почасти тому, що він, на відміну від Пем Рейнолдс Лоурі, досі живий: це завжди плюс, і не тільки для Сікоріа, але й для мене; живі завжди стають у нагоді, коли намагаєшся отримати інформацію про такі несподівані переживання, як спогади про смерть. Досвід смерті, як виявляється, зовсім не демократичний: лише 4–15% опитаних у західних країнах стверджують, що в них був досвід смерті (коливання у відсотках залежить як від країни, так і від дослідника), але навіть ці відсотки є проблематичними, оскільки значне число мандрівників по смерті, з різних причин, ні з ким не бажають обговорювати свої спогади. Але доктор Сікоріа не проти їх обговорити.
Але я також розшукую його через те, що фізично й емоційно Тоні Сікоріа є повною протилежністю Пем Рейнолдс Лоурі: він схожий на великого ведмедя, він намертво зафіксований у щоденній діяльності, він не здатен розуміти внутрішні думки інших людей і зовсім байдужий до музики; але це все було до того моменту, поки він не помер. Крім того, він лікар, який має справу з матеріальним, відчутним, виліковним та невиліковним аспектом усіх нас. Лікарі, зрештою, - це люди, які витрачають неабиякий період професійного життя на боротьбу зі смертю: смерть – це ворог. Це дає надію мені – письменниці, яка має сумніви щодо країни мрій.
Але у цей момент, тримаючи в руці диктофон, я відчуваю, що ця країна мрій, все ж таки, оточила мене.
Коли ми завершуємо розмову з Тоні, в Арізоні вже восьма ранку, і приблизно три сотні членів організації IANDS (Міжнародної асоціації з вивчення навколосмертного досвіду) крутяться у фойє готелю, де проводиться з’їзд тих, хто колись був мертвим. Тут можна придбати диски з записами розповідей, кришталеві прикраси з незвичайними властивостями або спеціальні олії та екстракти, які обіцяють душевний спокій покупцю. Можна відвідати гуртки співів, які дратують мене, тому що я не люблю шумні місця, і мене лякає юрба, але також можна почути цікаві історії від розумних і кмітливих людей, розповіді, які звучать незвично або дивно, але зовсім не фантастично. Багато хто з учасників носить великі вітальні значки з написом «носій досвіду», і всі і кожний навколо нас обіймаються - так як це роблять на зборах (а ці щорічні конференції насправді є зборами), хоча, як це завжди буває на будь-яких з’їздах, в атмосферу дружелюбності, спільності, довіри, медитації, масових співів та ритму бубнів і барабанів, там клекочуть приватні чвари і звинувачення у можливому шарлатанстві.
Але доктор Сікоріа, хоча й добре спілкується з цими людьми та вливається в їхню спільноту, виглядає і діє не так, як інші. Справді, коли ми зустрічаємося з ним у годину, призначену для нашого інтерв'ю, (5:30 ранку – час, який особливо подобається хірургу), моя перша думка – Тоні Сікоріа виглядає як огрядний Зигмунд Фройд у відпустці на Гаваях: кремезний бородатий чоловік з пристойним животиком, що виступає з широкої сорочки з квітами. (На другій зустрічі, рік по тому, він так само одягнутий у широку сорочку з квітами – він, напевне, має повну шафу таких сорочок.) Він чемний, спокійний чоловік зі стриманою ерудицією; на відміну від багатьох, хто вітаються з ним на цих з’їздах, присвячених смерті, він не має ніяких особливих бажань.
Наприклад, варто відзначити, що, коли я повідомляю одного з організаторів, що пишу книгу на тему спогадів про смерть (я сподіваюся, хоча дарма, як потім з'ясовується, на знижку для участі у з’їзді, оскільки вартість досить суттєва), вона відповідає з великим роздратуванням: «Тут усі пишуть книгу. Або хочуть написати».
Всякий раз, коли я бачу доктора Сікоріа на цих зборах, він завжди перебуває понад сутичками, він просто тихо спостерігає. Він ні з ким не обіймається; він ні з ким не ворогує і не поширює плітки. Давним-давно він отримав, на додаток до свого медичного ступеня, ступінь доктора фізіології (його першими галузями знань були клітинна фізіологія та біофізика), отже якби ви запитали колишнього Тоні про те, що відбувається після смерті, він би відповів: «Я дійсно не знаю».
М’яка, але правдива відповідь, як він каже, «тому що протягом декількох років я бачив так багато смертей. Є такі речі, які просто трапляються. Ті люди бачать те, що ми часто називаємо «галюцинаціями». І вони дивляться прямо через вас і говорять із кимось ще. І замислюєшся: Нехай так. Чого саме ми не бачимо?»
І певною мірою, молодий Тоні щось таке знав. Він виріс у північній частині штату Нью-Йорк, і в підлітковому віці його сестра Джеймі вважала його «іноді черствим – людиною, що не переймається проблемами людей навколо. Він писав вірші, і часто у них ішлося про те, що він відчуває себе у пастці».
У старому будинку XVIII-го століття, де жив він і Джеймі, як кажуть вони обидва, був постійний і переважно докучливий відвідувач.
- Так, там дійсно був привид, - каже Сікоріа. – Усі в моїй сім’ї бачили його, зокрема й мій батько, який ні уві що не вірив. І мій батько якось прокинувся, а цей привид стоїть у нього в ногах біля ліжка.
- Або, наприклад, - каже хірург, - родина Сікоріа мала якусь урочисту вечерю, і чулося, як хтось обтрушує взуття і піднімається сходами «туп-туп-туп». Або було чути, як відчиняються двері, і всі, хто сидів за столом, чекали, поки хтось зайде, а ніхто не заходив. А коли я був малим, то ми з сестрою чули ці картини на стіні, і вони ніби висіли в повітрі, а потім падали вниз і зникали, так, ніби хтось проходив повз них. Отже, у своїй свідомості, я не був певен того, що коли людина помирає, то далі нічого немає, - підсумовує він. - Але я не був готовий досліджувати це глибше.
У серпні 1994 року, д-р Сікоріа, у свої 42 роки, виявив ще одну частину того, що ми не бачимо. Він був на сімейному святі недалеко від Олбані, штат Нью-Йорк, - це було зібрання родичів його дружини, зокрема там була його теща, де одного чудового дня гульвіси юрмилися на мальовничій обмеженій території. Навколо стояли грилі для барбекю, розпашілі діти (включаючи трьох дітей Тоні) бігали туди-сюди в павільйон, де відбувалися всілякі забави, і до якого вели сходи. У розпал цієї веремії доктор відклав виделку для гриля і пішов до одного із платних таксофонів, розташованих на дворі, які були поєднані з павільйоном, бо хотів зателефонувати матері. Гудок прозвучав щонайменше вісім разів, і він вирішив, що її немає вдома, і в кожному разі, мудро було б відійти від апарату якомога швидше. Бо десь на відстані він почув гуркіт грому, побачив як потемніло небо, а на деяких ділянках його освітлювали зловісні спалахи. Власне, коли він збирався повісити слухавку, то побачив саме те, про що його завжди попереджала мати: спалах блискавки вистрибнув з телефону.
Удар прийшовся прямо в обличчя – яскравий гострий удар чистої агонії та величезної сили. Це було так, ніби йому вгатив копитом кінь – настільки потужний був удар. Його відкинуло назад. І тоді сталося щось дивне. Він не знепритомнів. Але почав рухатися всупереч законам фізики.
- Раптово я зрозумів, що рухаюся вперед, - говорить він.
Він відчував, як його штовхає вперед якась невидима сила, хоча все інше, що сталося, було прекрасно видно. Ось, він бачить свою тещу: на верхній сходинці павільйону, коли блискавка вдарила вперше, вона тепер неслася вниз по цих сходах, як побачив Тоні, волаючи на допомогу. Вона була перелякана і кричала, абсолютно не зважаючи на крики Тоні.
- Гей! - кричав він, - Я тут! Я тут!
Не чуючи його благань, теща пробігла повз нього. Тоні повернув голову, і у той момент побачив своє тіло. Воно лежало на землі – нерухоме. «Чорт забирай! – сказав собі Сікоріа, - Я помер».
Але водночас він також подумав, із безпристрасністю, яка є спільною рисою для тих, хто пережив смерть: «Ті, хто є там на землі, - це лише оболонка. Отже ким би я не був зараз, я існую. І я існую завжди».
Проте, він відчував, що є ще деякі справи, які він має зробити, поки він мертвий. Можливо, востаннє побачити дітей? Він спробував піднятися по сходах до павільйону, але зробивши чотири невеликих кроки, він відчув, як у нього болять ноги. «Це не добре» - сказав собі лікар, і тільки тоді, коли він подивився вниз на своє тіло, яке боролося, щоб піднятися сходами, він зрозумів, що непритомніє. Він пригадує, що ставав «аморфним, без будь-якої форми».
І потім навіть це змінилося. Він побачив, як перетворюється на світлову кулю, круглу, блакитно-білого кольору, і якось він знав, що це згусток чистої енергії.
Саме це перетворення на світло, додає він, дозволило йому, вже на верхній сходинці, проникати через стіни павільйону, при цьому його траєкторія з якоїсь причини йшла завжди по діагоналі. Він по діагоналі пролетів кімнату, мовчки та непомітно побачивши своїх дітей, яким фарбували обличчя. «Я ніколи вже їх не побачу» - сказав собі Тоні, спостерігаючи за тим, як на їхні пухкі щічки наносять яскраві кольори. Але він не відчував ніякої особливого докору у думці про те, що він назавжди віддаляється від свого потомства. Вони були його, і він любив їх, і жив з ними та з дружиною Ніною, але всі вони тепер належали минулому. Коли він був ще живим. Амбіції, хірургія, вчені кола, головування – все це пішло геть. Крім того, за його словами, він був занадто зайнятий, випливаючи по діагоналі з кімнати, бо вже дивувався тому, що відбулося далі:
- Ось тоді стало дійсно цікаво, і все пішло скоріше, - згадує він. - Раптом, я поринув у це блакитно-біле світло, так як можна собі уявити, коли перебуваєш у кришталево чистій воді, і через неї світить сонце – ось, на що це було схоже, - каже він. Але що важливіше, він відчув те, що називає «абсолютною любов’ю».
Зараз доктор Сікоріа усвідомлює, як занадто часто і банально кажуть це сполучення – «абсолютна любов».
- Це відчуття абсолютної любові – його описують всі, - визнає він. - І ніхто не може описати його точно, тому що, я думаю, немає таких слів, які могли б це описати.
Але він бачив його в буквальному сенсі, і він наполягає на цьому. Там була сила, і він відчував її.
Він лікар, а тому знає дещо про абсолютні величини.
- У науці ми говоримо про «абсолютний нуль» - це температура, при якій ніщо не рухається, - каже він.
Дивним чином, блакитне-біле світло було також абсолютною величиною, але точно протилежною абсолютному нулю. Він відчув його як енергію, яка здатна пройти скрізь будь-що. «Можна навіть визначити його величину, - подумав собі вчений, - настільки воно реальне». Він також знав, що майже напевно та сила, те дивне блакитне світло, несе його в кудись, і куди б воно його не несло, він був радий рухатися разом із цим світлом.
Настільки ж сильно він усвідомлював те, чого не хоче. Він не хотів іти назад. Він не хотів повертатися.
І на цій думці, знову ж таки рішення було прийнято не ним. «Ніби хтось клацнув вимикач, - говорить доктор. - Я пам'ятаю, як подумки кричав: "Не відсилай мене назад!"»
- Але я повернув назад.
Немає коментарів:
Дописати коментар