Коли ще Пім ван Ломмел був молодим кардіологом в Нідерландах, він прийняв без вагань визначення клінічної смерті з підручника: «Період втрати свідомості, викликаний нестачею кисню у мозку через зупинку кровообігу або дихання, або і кровообігу і дихання».
І тому він дуже здивувався, коли дізнався, протягом декількох років роботи в лікарні, про розповіді стосовно дванадцяти випадків досвіду клінічної смерті з числа лише п’ятдесяти пацієнтів, які пережили зупинку серця: кардіолог вирішив опитати кожного з таких пацієнтів, оскільки у ті дні дуже мало пацієнтів (таких мало й досі) були готові добровільно надавати таку інформацію. Зрештою, доктор Ван Ломмел дійшов висновку, шляхом екстраполяції, що протягом 50-річного періоду більш як 25 мільйонів чоловік в усьому світі мали такий досвід і могли б про нього повідомити.
Доктор Ван Ломмел у наш час є одним із провідних дослідників в галузі досвіду клінічної смерті, лікарем, який насправді повірив у надзвичайні розповіді про подорожі по смерті, які він чув від своїх пацієнтів, і дійшов висновку, що свідомість якимось чином продовжує існувати після смерті. Він переконаний, що ті люди, які відчули на собі ці надзвичайні події, можуть під’єднатися до думок і свідомості, які, за його словами, «зберігаються нелокально». Ця свідомість завжди і назавжди перебуває в ефірі, на його думку, не залежно від часу, відстані, простору.
Якщо саме кардіологічні хворі, як видається, є найбільш бажаними суб’єктами для дослідників смерті, і не тільки в доктора Ван Ломмела, то це тому, що вони не страждають від недостатності у декількох органах. Адже після зупинки серця кров припиняє надходити в мозок. Електрична активність припиняється протягом декількох секунд. Ті, хто повернувся до життя після зупинки серця, теоретично, не повинні бути в змозі згадати, що відбувалося в той час як вони були мертві. Їхні спогади досвіду смерті не можна списати як прості галюцинації, оскільки (і це підтвердить практично будь-який лікар) ніхто не може мати галюцинації, коли не діє мозок. Люди, які мають нестачу кисню, можуть короткий час маячити, а потім впадають у кому, і вони не здатні ні на які пізнавальні спогади взагалі. Низький рівень кисню, іншими словами, не спричиняє і не може спричинити блаженства. Низький рівень кисню також не може призводити до «усвідомлених, добре структурованих процесів мислення, міркування, пам'яті, а іноді й детального пригадування зупинки серця» (3), стверджує д-р Сем Парнія з Університету Стоуні Брук.
(3) Sam Parnia, What Happens When We Die: A Ground-breaking Study Into the Nature of Life and Death. New York: Hay House, 2007.
Звісно, низьким рівнем кисню не може пояснити те, що сталося з 44-річним чоловіком, якого знайшли в стані коми у парку в Нідерландах і який є ключовою фігурою у знаменитому дослідженні доктора Ван Ломмела. Людину занесли в машину швидкої допомоги, де їй зробили масаж серця і дефібриляцію – абсолютно безрезультатно. Після прибуття в лікарню, за словами доктора Ван Ломмела, чоловік був уже клінічно мертвим: «синій, холодний, без дихання, без глоткового рефлексу, з відсутністю артеріального тиску, відсутністю стовбурових рефлексів мозку, і без реакції очей не світло».
Для того, щоб зробити інтубацію пацієнту, медсестрі довелося вийняти його зубні протези. Вона поспішала і сховала їх у візок для перевезення хворих. Після 90-хвилинної операції пацієнт був переведений у відділення інтенсивної терапії, де він залишався в комі протягом тижня. Було дійсно мало підстав вважати, що він виживе.
Проте, через тиждень він отямився, він повністю відновив свідомість і усвідомлення (доктор Ван Ломмел називає це «дивом»), що сталося у присутності саме тієї медсестри, яка першою намагалася його реанімувати. Він також знав, що в нього пропали зубні протези.
«Ця медсестра знає, де мої зубні протези», наполягав цей сердечний пацієнт. «Так, ви були там, коли мене доставили в лікарню, і ви вийняли протези в мене з рота і поклали їх у цей візок. На ньому стояли усі ці пляшки, і там ще є шухлядка знизу, і ви туди поклали зуби»."
І, звісно, як згадує доктор ван Ломмель, «Медсестра знайшла його зубні протези в шухляді візка».
На питання, що ще він знає про те, що сталося у той час, коли він був в стані клінічної смерті, серцевий пацієнт відповів дуже конкретно: він вийшов зі свого тіла, і тому, за його словами, сам став свідком того, що лікарі і медсестри робили з ним. З висоти він спостерігав за зусиллями, яких докладали, щоб його реанімувати і, додав він, боявся, що медичний персонал припинить штучне дихання занадто рано, і тим самим не дасть йому повернутися до життя. «І це правда, що у нас були дуже негативні прогнози щодо пацієнта через дуже поганий стан здоров'я на момент прибуття в лікарню», - повідомила медсестра доктору Ван Ломмелу. «Пацієнт сказав мені, що він відчайдушно і безуспішно намагався донести до нас, що він ще живий, і що треба продовжували штучне дихання». (4)
(4) Pim van Lommel et al., “Near-Death Experience in Survivors of Cardiac Arrest: A Prospective Study in the Netherlands,” The Lancet 358, no. 9298 (December 15, 2001). Сердцевий пацієнт також сказав медсестрі, що в результаті свого досвіду він припинив боятися смерті.
Іншими словами, сьогодні смерть, чи, принаймні, наше розуміння того, чим насправді є смерть, того, що відбувається, коли вона приходить, того, що залишається в пам’яті після того, як вона приходить, того, що можна зробити і чого вже не можна зробити, - істотно відрізняється від вчорашнього розуміння смерті.
Немає коментарів:
Дописати коментар